Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Листи? Які листи? — очі аж білі навпроти сонця, хитро примружені, підборіддям стікає вугровий жир.

— Романові. Віддай, прошу тебе!

— Не розумію, про що ти.

— Віддай! Благаю! Чи мені на коліна перед тобою стати? То стану. Тільки віддай!

— Серденько, що з тобою? Які листи? Який Роман? Що ти вигадуєш? Нічого не було! Тобі, мабуть, знову наснилося.

— Було! Було!!! Віддай мені листи! Віддай! Ти не маєш права! — зриваюся на крик, скидаю тарілку із залишками вугра на підлогу, наступаю на недоїдену водяну змію і б’юся головою об стіл.

— Припини! Ми ж з тобою домовилися — ніяких романів. Ніяких! Сильна людина завжди тримає слово. Тепер сама переконалася, до чого призводять ці кохання-зітхання. До нервових зривів, до психічних хвороб. Отямся! Я не дозволю! Не дозволю! Ти забудеш його і ніколи навіть не згадаєш, як і свого вухатого пса.

Він ляскає мене по обличчю. Мабуть, сильніше, ніж треба було для припинення істерики, бо я відлітаю до плити і боляче вдаряюся плечем об духовку. Біль пронизує передпліччя, віддає аж у лікті. Тато нічого не помічає, підбігає, хапає мене за праву руку трохи вище ліктя (чомусь завжди саме там і саме так!), пильно дивиться в очі і дістає шприц — він був напоготові, чи що? Велика кімната раптом починає зменшуватися, стіни повільно наближаються до мене, люстра відривається від стелі і граційно, як наречена у вальсі, кружляє над диваном, диван спалахує смарагдовою загравою, такою яскравою, аж очам боляче.

— Назви своє прізвище! — татів голос десь далеко, дуже далеко, але я мушу відповісти.

— Сніжницька.

— Як звати твого тата?

— Борис Маркович.

— Як звали твою маму?

— Ядвіга… Михайлівна.

— У тебе був собака?

— Ні. Ні! Ні!!! Я не люблю собак!

Чого він завжди питає мене про собаку? Чого знову про собаку? Я не знаю ніякого собаки. А Романа не забуду! Нізащо! Ніколи!

Смарагдове світло проникає крізь повіки, проштрикує скалочками зіниці. Поки ліки розносяться кров’ю по жилах і перетворюють мене на покірну ляльку, встигаю почути, що я нещасна жертва генетики, що в мене така сама хвороба, як у маминого роду, але тато не допустить, щоб зі мною сталося те саме, що й із Ядвігою, ні-ні, він буде боротися за мене, за моє щастя, він знайде спосіб, бо стоїть на порозі великого відкриття. Але я мушу зарубати собі на носі: в мене не повинно бути жодних романів, я не маю права народжувати дітей, бо до них також перейдуть мої гени, мені взагалі не треба виходити заміж, в мене інша місія, вища і благородніша, ніж у простих смертних — життя для людства. Треба присвятити себе науці, продовжити татову справу, бо кому ж він її передасть, як не мені, я ж його єдина надія, його помічниця, його зірка в туманності Ірис. Останні слова долинають до мене наче крізь стіну.

Прокидаюся і не можу зрозуміти, де я. Голі стіни якогось невиразного кольору — синювато-зеленого? салатово-оливкового? — стара порепана підлога з облізлою фарбою, вікно з металевими ґратами, на підвіконні погнута алюмінієва кварта, з якої визирає кінчик такої ж алюмінієвої ложечки.

Кварта притягує мою увагу, бо дуже хочеться пити — в горлі пересохло, язик ніби розпух, став великим, аж у роті не вміщається. Важко ворухнути руками, ще важче стати на ноги, але я підводжуся і повільно шкандибаю до вікна. Кварта порожня. Моє дивне помешкання знаходиться на другому поверсі, внизу — двір, вимощений кам’яною бруківкою і відгороджений від світу мурованою стіною. Підводжу погляд догори, він впирається у вежу з обшарпаним дашком і темними бійницями, на краю бійниці сидить птах і уважно розглядає мене. Сокіл-боривітер. Здогадуюся чи знаю напевне? Знаю, бо вже бачила цих птахів, бачила тут же, біля цієї вежі. Та це ж… Палац! Палац, якого я так боялася! Боялася і все-таки потрапила до нього.