Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Відпустіть її!

— Бо що? — голос у тата трохи невпевнений, але він не збирається мене відпускати, ще міцніше здавлює моє праве передпліччя.

— Бо… — Роман кидає сумку і хапає його за зап’ястя, чіпкі пальці вмить випростуються і відпускають мене.

— Біжімо! — наказує Роман. — Переночуємо у Варвари Петрівни. А вранці поїдемо.

— Енна! Зупинися! — кричить тато. — Ти не можеш піти. Не можеш отак просто піти!

Господи! Що це з ним? Яка Енна? Хто така Енна?

…Обабіч миготять дерева — такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У їхніх кронах виспівує птаство — репетиція народного пташиного хору перед нашим весіллям…

…Ми з Романом цілуємося так довго, що птаство встигає закінчити репетицію…

…Він роздягає мене і знову цілує, цілує, цілує… Ми освячуємося в озері Святому…

…Заціловані, скупані й освячені їдемо до Романової мами…

…Подушки у вишитих пошивках, місяць, зачеплений ріжечком за яблуню…

…Дорога до Соснівки. Чорне авто на мосту…

…Кам’яні істоти під мостом оживають, піднімаються, щоб поглинути нас…

…Хто ж тепер викопає бульбу на маминому городі?..

…Політ триває так довго, що я встигаю згадати все своє життя. Чи то моє життя таке коротке, що вмістилося в кількох секундах польоту? Там, куди ми прилетіли, царює ніч. Глуха, безпросвітна, без жодного зблиску на землі й на небі.

…Прокидаюся і не розумію, який зараз час доби — ранок чи вечір. Наді мною крізь грубе матове скло ледь вичавлює краплі блідого світла конусоподібне бра. У кріслі біля ліжка сидить якийсь чоловік — очі заплющені, голова відкинута назад, на спинку, аж кадик на шиї випнувся, руки, поцятковані рудим ластовинням, складені на животі і зчеплені пальцями в замок. Здається: він мертвий. Але ні, ось пальці повільно розмикаються, долоні сповзають із живота і впираються в бильця крісла, повіки різко піднімаються, чіпкий пронизливий погляд встромляється в моє обличчя, мов дві колючки кактуса. В ньому — ні втоми, ні тривоги, ні страждання, ні радості. Просто білий гіпнотичний погляд.

— Де Роман? — кричу.

Це мені тільки здається, що кричу, бо чоловік не чує — хутко підводиться з крісла, нахиляється до мене.

— Що ти сказала?

— Де Роман?