Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Листів багато, а адресант один — Роман Ружин. Читай, а я тим часом чайку заварю. Разом скуштуємо твої цукерки.

Роман… Романа мені наказано забути. Суворо наказано. Але я не можу. Не можу я забути Романа! Витягаю з-під гумки нижній конверт, найдавніший. Надриваю тремтячими пальцями кутик, тоді розриваю повністю, дістаю лист.

«Кохана! Чому ти не приїжджаєш? Чому не пишеш? Я…»

Рву на чотири частини і викидаю у пластиковий кошик зі сміттям. Відкриваю наступний.

«Іриско! Я божеволію! Чому ти мовчиш? За що?..»

Рву і викидаю слідом за першим. Решту навіть не розкриваю — просто викидаю у смітник. Навіщо вони мені? Я не підходжу Романові. Я йому непотрібна, йому треба здорову дружину, яка народить йому купу здорових дітей. Нащо він пише? Що маю йому відповідати? Що пояснювати? Хіба я не хочу, щоб він був щасливим? Хай буде. Будь щасливим, Романочку! А мені судилося інше життя, в мене велика місія і… самотність.

— Навіщо ти так? — Жінка стоїть біля кошика, дві склянки ледь-ледь тремтять на маленькій круглій таці, розхлюпаний чай скапує на викинуті листи. — Навіщо, дівчинко? Він же тебе так любить! Приїжджав сюди, десь тиждень потому, як ти на роботу не вийшла. Важко було дивитися на хлопця. Просив: «Варваро Петрівно, допоможіть!»

«Отже, Варвара Петрівна», — фіксую в пам’яті.

— А чим я могла допомогти? Спочатку й сама не знала, де ти. То вже пізніше ми з Олександром Танасовичем додзвонилися до Бориса Марковича. А як дізналася, засумнівалася, чи маю право повідомляти Романові. Це ти маєш вирішити. Написала б усе-таки, пояснила. Він усе зрозуміє. Хто любить, той розуміє… А він любить. Я знаю одну стару пані, яка колись, у твої роки, так само мовчала і ховалася, і ніхто їй, козі дурній, не підказав, що втратити любов дуже легко, а щоб знайти — цілого життя може не вистачити.

Що можу їй сказати? Що? Ледве стримую сльози й обпікаю вуста поруділим від чайного пакетика окропом.

— Усе буде добре, Іринко, — заспокоює мене Варвара Петрівна. — Олександр Танасович оформив тобі академічну відпустку на рік. Він добра людина, він такий… Якщо вже когось полюбив, то ніколи не зрадить, не відступиться. Таких, як він, мало. У вересні продовжиш навчання, і я тобі, як рідній доньці, раджу — іди на стаціонар. Навіщо тобі ця робота? Це не твоє. Тобі ж Бог дав інше призначення. Подумай над тим, що я кажу. Гаразд? А поки відпочивай, більше гуляй, набирайся сил. І… забери ці листи, не залишай їх тут. Зневажати любов, навіть чиюсь, — то великий гріх.

Вона нагинається і дістає з кошика для сміття нерозкриті конверти, на верхньому — кілька рудуватих чайних крапель. Дякую за чай і вибігаю. Подалі від листів, що ніби кричать до мене й обпікають тим криком гірше за окріп.

У нашому інституті — конференція молодих науковців. Уперше за всю історію вишу, тому навколо неї так багато руху та розмов. Я не науковець, але Олександр Танасович залучив до виступів кількох старшокурсників, у тому числі й мене, без п’яти хвилин випускницю і майбутню аспірантку. Запрошено кількох відомих професорів з інших закладів, групу письменників і чимало журналістів. Гості і наші викладачі зайняли перший і другий ряди, студентство розсілося за ними: ближче — учасники, далі — слухачі.

«Зелена, але багатообіцяюча паросль» отримує слово наприкінці пленарного засідання. Хвилююся, як перед екзаменаційною комісією, тому кладу на кафедру аркуш із промовою — так, про всяк випадок. «Шпаргалка» стає у пригоді тільки в перші хвилини, потім сум’яття минає, і я вже не маю потреби зазирати в написане — вільно викладаю думки, звертаюся до аудиторії. Дивлюся в зал, на другий ряд, і раптом забуваю, що мала сказати далі. Опускаю очі, рядки ніби стрибають, хутко дочитую останній абзац і йду зі сцени. Ледве дочекалася завершення останнього виступу і бігом до дверей. Але він уже пантрує мене у фойє. Роблю вигляд, що не помічаю, втікаю за колону, але він наздоганяє.

— Цікавий виступ. Чесно! Колись, як будеш писати мемуари, згадай, що Роман Ружин першим розпізнав у тобі талант.

Хочу сказати йому щось дошкульне, але не можу. А за що, власне кажучи, йому дошкуляти? За те, що я… Це ж я… Я! Не витримую, падаю йому на груди і плачу. Знову чую, як б’ється його серце, вдихаю запах його тіла, що пробивається крізь терпкий аромат чоловічого дезодоранту. Що я роблю? Боже, що я роблю?! Я ж обіцяла татові! Я ж мала давно забути! Я ж…

Роман притискає мене до себе, гладить по голові. Волосся передає свої ощасливлені імпульси серцю, серце тріпоче, ледь не вискакує з грудей, але сльози не перестають литися на Романову сорочку. Чую, як повз нас проходять люди, як вони говорять про конференцію, а тоді ніби спотикаються — стишують голоси чи й замовкають, мабуть, помічають нас і намагаються обійти.

Він не допитується, куди я тоді зникла, де була стільки часу, чому не приїхала, як ми домовлялися, і навіть не відповіла на його листи. Я вдячна йому за це. Якби Роман заповзявся з’ясовувати стосунки і докопуватися, що й чому, — могла б просто розвернутися та піти. Бо що маю сказати? Що саме в той день, коли вже готова була їхати, потрапила в дурку? Що майже п’ять місяців сиділа в камері-одиночці в татовому княжому палаці? Що тільки перед Новим роком Варвара Петрівна віддала мені його листи, на які вже не було сенсу відповідати? Що після татових слів про якусь страшну спадкову хворобу поринула в затяжний ступор? Що мені було суворо наказано забути і навіть не згадувати його? Що за час перебування в палаті я чимало забула, але його — ні, його я ні на мить не забувала і не переставала любити? Що не могла не думати про нього? Що…

Гостей запрошено до інститутської їдальні. Але ми з Романом ідемо у ресторанчик, де колись святкували моє вісімнадцятиріччя. Лютий намагається компенсувати морозяну велич зими, якої вона була позбавлена в січні. Під ногами голосно порипує сніг. Просто перед нами на тротуарі походжає ворона. Дістаю з сумочки кілька круглих вершкових крекерів, що залишилися після кави-брейк, і жбурляю чорній бідасі. Вона не кидається на харч — стоїть над печивом із розчепіреними крильми, ніби боронить його, і голосно каркає. На те каркання з гілок найближчих дерев злітають ще кілька ворон. Ми зупиняємося і дивимося, як вони жадібно визбирують дрібні крихти.

— Людина зробила б так? — задумливо каже Роман.