Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Бо в них усі дівчатка мають такі рівненькі чорні гривки до брів. Та й очі… Дивись які — самі щілинки. Може, тебе тоді бджоли покусали?

— Ось як укушу! — замахуюся знімком. — Не бачиш хіба? Я примружилася, бо сонце в очі било. Чи світло…

— А мені подобаються японочки, — сміється Роман. — Та ще й такі модні. Бо цей розкішний бант підказує, що ти вже тоді була справжньою модницею.

— Усі дівчатка люблять банти, — кажу і кладу фото на круглий журнальний столик, поряд із Романовою газетою.

Там же залишаються чашки з-під кави та кришталева цукерниця. А ми йдемо нагору, до моєї кімнати. У вікно-ілюмінатор зазирає липова гілка, і на хвилях її аромату ми відпливаємо з цієї оселі, з цієї реальності, туди, де на весь світ нас тільки двоє.

Як я могла втратити відчуття часу? Куди зник мій інстинкт самозбереження?!

Не почути, як унизу відчиняються двері, як брязкають у великій кімнаті залишені нами чашки та срібні ложечки, як нервово поскрипують східці! Як хтось підходить до моєї кімнати і торсає за ручку! Прокидаюся тільки тоді, коли стулки дверей відчиняються навстіж і гучно ляскають об стіну. Мої очі вихоплюють із надвечірніх сутінків застиглу чоловічу постать із двома порожніми чашками у правій руці — обидва вушка нанизані на вказівний палець — і «Спортивною газетою» в лівій. Мабуть, тато хотів показати їх як речовий доказ того, що я з кимось кавувала, з кимось, хто читає «Спортивну газету». Але найобурливіше те, що тій людині я показувала фото, яке він заховав у шухляді свого стола. Та речові докази не потрібні. Бо кому і що тут доводити? Ось я, а ось і той, хто пив зі мною каву та читав свою газету. І гіршого просто бути не може.

Тато дивиться не на мене, а на Романа. Дивиться так, ніби його щойно вразив струм.

— Ти… вже… тут?

— Вас я також не сподівався тут застати. Ви ж, здається, дідусь, який приїхав у Соснівку з іншої області провідати внучку. Дідусь, дуже задоволений тим, як працює дитбудинок, де про дітей дбають, як про рідних. Я навіть повірив вашим «щирим» свідченням. А ви часом не доктор Сніг власною персоною?

— Даю хвилину, щоб ти звідси зник! — чітко карбує слова тато.

— Але майте на увазі — звідти я не зникну, — в тон йому обіцяє Роман.

Чашки летять на підлогу й розлітаються череп’ям, половинки дверей із виляском сходяться, ледь прочинене вікно рвучко відкривається, кімнату пронизує протяг, із верхньої полички шафи падає маленька солом’яна берегиня, яку мені подарувала однокурсниця.

— Романе, що все це означає? — нарешті озиваюся я.

— Збирайся, люба. Я хотів би, щоб ти поїхала зі мною.

— Куди?

— Спочатку до моєї мами, а тоді в Соснівку. Я поставлю крапку в цій заплутаній історії, і ми вирушимо до Києва.

Похапцем одягаюся, кидаю кілька одежин у сумку і збігаю східцями за Романом. Внизу стоїть тато. Він хапає мене своїми чіпкими пальцями за руку — як завжди, за праву, трохи вище ліктя, впинається в мене поглядом, — очі побіліли і, здається, ось-ось випадуть із очниць.

— Навіть не думай! — він тремтить, як у лихоманці, розвертається до Романа. — Вона не поїде з тобою! Не поїде! Я не дозволяю!

Мене охоплює дивна кволість, сковує все тіло, в голові паморочиться. Я вже ладна залишитися. Але Роман забирає в мене сумку, стискає долонею ліву руку.