Там же залишаються чашки з-під кави та кришталева цукерниця. А ми йдемо нагору, до моєї кімнати. У вікно-ілюмінатор зазирає липова гілка, і на хвилях її аромату ми відпливаємо з цієї оселі, з цієї реальності, туди, де на весь світ нас тільки двоє.
Як я могла втратити відчуття часу? Куди зник мій інстинкт самозбереження?!
Не почути, як унизу відчиняються двері, як брязкають у великій кімнаті залишені нами чашки та срібні ложечки, як нервово поскрипують східці! Як хтось підходить до моєї кімнати і торсає за ручку! Прокидаюся тільки тоді, коли стулки дверей відчиняються навстіж і гучно ляскають об стіну. Мої очі вихоплюють із надвечірніх сутінків застиглу чоловічу постать із двома порожніми чашками у правій руці — обидва вушка нанизані на вказівний палець — і «Спортивною газетою» в лівій. Мабуть, тато хотів показати їх як речовий доказ того, що я з кимось кавувала, з кимось, хто читає «Спортивну газету». Але найобурливіше те, що тій людині я показувала фото, яке він заховав у шухляді свого стола. Та речові докази не потрібні. Бо кому і що тут доводити? Ось я, а ось і той, хто пив зі мною каву та читав свою газету. І гіршого просто бути не може.
Тато дивиться не на мене, а на Романа. Дивиться так, ніби його щойно вразив струм.
— Ти… вже… тут?
— Вас я також не сподівався тут застати. Ви ж, здається, дідусь, який приїхав у Соснівку з іншої області провідати внучку. Дідусь, дуже задоволений тим, як працює дитбудинок, де про дітей дбають, як про рідних. Я навіть повірив вашим «щирим» свідченням. А ви часом не доктор Сніг власною персоною?
— Даю хвилину, щоб ти звідси зник! — чітко карбує слова тато.
— Але майте на увазі — звідти я не зникну, — в тон йому обіцяє Роман.
Чашки летять на підлогу й розлітаються череп’ям, половинки дверей із виляском сходяться, ледь прочинене вікно рвучко відкривається, кімнату пронизує протяг, із верхньої полички шафи падає маленька солом’яна берегиня, яку мені подарувала однокурсниця.
— Романе, що все це означає? — нарешті озиваюся я.
— Збирайся, люба. Я хотів би, щоб ти поїхала зі мною.
— Куди?
— Спочатку до моєї мами, а тоді в Соснівку. Я поставлю крапку в цій заплутаній історії, і ми вирушимо до Києва.
Похапцем одягаюся, кидаю кілька одежин у сумку і збігаю східцями за Романом. Внизу стоїть тато. Він хапає мене своїми чіпкими пальцями за руку — як завжди, за праву, трохи вище ліктя, впинається в мене поглядом, — очі побіліли і, здається, ось-ось випадуть із очниць.
— Навіть не думай! — він тремтить, як у лихоманці, розвертається до Романа. — Вона не поїде з тобою! Не поїде! Я не дозволяю!
Мене охоплює дивна кволість, сковує все тіло, в голові паморочиться. Я вже ладна залишитися. Але Роман забирає в мене сумку, стискає долонею ліву руку.
— Відпустіть її!
— Бо що? — голос у тата трохи невпевнений, але він не збирається мене відпускати, ще міцніше здавлює моє праве передпліччя.
— Бо… — Роман кидає сумку і хапає його за зап’ястя, чіпкі пальці вмить випростуються і відпускають мене.
— Біжімо! — наказує Роман. — Переночуємо у Варвари Петрівни. А вранці поїдемо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 65. Приємного читання.
TextBook