— Ти часом ніколи не була в Соснівці? — питає Роман, коли ми вже пообідали і вийшли з ресторану.
— Навіть не знаю, де та Соснівка і чим вона знаменита.
— Це село, години три їзди звідси і всього годину від мого рідного дому. Там іще після Другої світової війни створили дитбудинок. Сиротинець як сиротинець. Тільки одне невеличке «але» — туди доправляли особливий контингент дітей. Деякі з них де-факто не були сиротами — їх забирали в батьків-політв’язнів, засуджених на тривалі терміни. Хтось із них лишався на засланні навіки-віків, і діти справді ставали сиротами. А від деяких батьків, які врешті-решт поверталися, діти самі відмовлялися, навіть письмово це підтверджували. Виховані в дусі нової ідеології і не без певного впливу, ясна річ, вони воліли де-юре бути сиротами, ніж затаврованими.
Це дуже складна сторінка історії і поки що суцільна біла пляма. Про той сиротинець книжку можна було б написати. Але зараз я не за тим їду. Одна бабуся надіслала нам лист. Мовляв, поїхала провідати внука, а його в дитбудинку немає. Бабуся хоч і старенька, але грамотна і наполеглива — розвідала якимось чином, що хлопчика, цілком врівноваженого і завжди спокійного, забрали до психлікарні, та не одного, а ще з шістьома дітьми. У листі вона питає: «Чи може в семи дітей водночас статися психічний розлад? Адже, як відомо, люди божеволіють поодинці, а не гуртом».
Ми трохи «промацали» це питання і запідозрили, що в дитбудинку випробовували якісь нові ліки, що й спричинили побічний ефект. Куди приведе ниточка — у той чи той бік, мусить з’ясувати спеціальний кореспондент Роман Ружин, тобто я. Часу мені відвели чимало — аж тиждень, враховуючи заїзд на конференцію, тож устигну і в сиротинці побувати, і в лікарні, куди дітей відправили, і зі спеціалістами поспілкуватися. Заодно маму провідаю. Якщо ти не проти, то ми могли б іще зустрітися, скажімо, за тиждень, коли я буду повертатися.
Я не проти. Навпаки — як мені витримати тиждень? Боженьку, аж цілий тиждень! Провела Романа до автобуса і відчула, як у душі раптово зів’яли всі квіти. Він не приїде! Він ніколи більш не повернеться! Явився, щоб розтроюдити давню рану і відплатити за колишню образу. Чоловіки люблять, щоб останнє слово було за ними, от він його і сказав. Може, в нього вже й дружина в Києві є, звідки мені знати?
Безсонна ніч не додає оптимізму, думки в голові плутаються, і тривога тільки наростає. Вранці виходжу з дому, як зачмелена, замотую шарфик до самого носа. Неподалік від інституту стежка переходить у ковзанку, притрушену снігом. Необачно ступаю і лечу по льоду. Дивлюся на дзеркальну поверхню і з жахом усвідомлюю, що не втримаюся на ногах, ось-ось упаду. Тільки б нічого не зламати й не вивихнути! Тільки б… І раптом — просто в чиїсь міцні обійми. Разом робимо кілька стрімких обертів за годинниковою стрілкою і щосили падаємо: чоловік у сніг, а я — на нього.
— Ну хто ж без ковзанів по льоду бігає? — сміється мій рятівник.
— Роман?! — не можу повірити.
— Ні, здається, святий Миколай, — він спльовує сніг.
— Ти ж учора ввечері поїхав.
— А сьогодні вранці приїхав, — Роман підводиться на ноги, подає мені руку. — Перший рейс через село о п’ятій.
— Коли ж ти спав?
— Краще не питай. Ти не уявляєш, як я злякався, коли вчора автобус від’їхав. Подумав, що ти знову можеш зникнути. Хотів на півдорозі вистрибнути і бігти назад. Ти ж більш не зникнеш? Не зникнеш?
— Ні, — кажу, — не зникну.
Знав би Роман, як злякалася я, коли автобус від’їхав! Але зараз мені не хочеться говорити про страх.
Хтось зупиняється біля нас, обтрушує сніг із моєї шубки.
— Не дуже вдарилася? Нічого не болить?
Варвара Петрівна. Звертається до мене, а сама дивиться на Романа.
— Надовго в наші краї?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 62. Приємного читання.
TextBook