Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Як? — перепитую.

— Поділилася б із ближніми останніми крихтами…

— Може, це її діти? — кажу.

Згадка про дітей заганяє мене в мовчання. Тож говорить переважно Роман. Ні, він приїхав не заради конференції, наука й освіта — не його парафія. Тепер він у відділі журналістських розслідувань — це нова структура в редакції, робота в ній дуже цікава і перспективна. Чому? Тому що повіяло вітром змін: хоч і слабким, однак уже відчутним — з’являються публікації, яких раніше цензура нізащо не пропустила б, на підході кілька цікавих книжок, повертаються з небуття замовчувані імена. Він вірить, що вітер подужчає і розжене цей клятий застій, цю остобісілу затхлість суспільства. У відділі їх поки двоє: він і Михайло — трохи старший, досвідченіший і справді класний журналіст. Але зараз стільки тем, що вони не встигають, мусять шукати ще якогось бойового хлопця.

Сюди Роман приїхав за завданням нового відділу. Перед самим виїздом йому дали запрошення на конференцію і програмку — мовляв, це ж по дорозі, можеш заїхати, якщо хочеш. А в програмці — моє прізвище. Він зрозумів: доля дає ще один шанс. То як він міг не використати таку нагоду, не заїхати, не зустрітися? Подумав: навіть якщо я забула про нього, навіть якщо заміжня і маю купу дітей, йому ж ніхто не заборонить хоча б побачити мене.

— Ти часом ніколи не була в Соснівці? — питає Роман, коли ми вже пообідали і вийшли з ресторану.

— Навіть не знаю, де та Соснівка і чим вона знаменита.

— Це село, години три їзди звідси і всього годину від мого рідного дому. Там іще після Другої світової війни створили дитбудинок. Сиротинець як сиротинець. Тільки одне невеличке «але» — туди доправляли особливий контингент дітей. Деякі з них де-факто не були сиротами — їх забирали в батьків-політв’язнів, засуджених на тривалі терміни. Хтось із них лишався на засланні навіки-віків, і діти справді ставали сиротами. А від деяких батьків, які врешті-решт поверталися, діти самі відмовлялися, навіть письмово це підтверджували. Виховані в дусі нової ідеології і не без певного впливу, ясна річ, вони воліли де-юре бути сиротами, ніж затаврованими.

Це дуже складна сторінка історії і поки що суцільна біла пляма. Про той сиротинець книжку можна було б написати. Але зараз я не за тим їду. Одна бабуся надіслала нам лист. Мовляв, поїхала провідати внука, а його в дитбудинку немає. Бабуся хоч і старенька, але грамотна і наполеглива — розвідала якимось чином, що хлопчика, цілком врівноваженого і завжди спокійного, забрали до психлікарні, та не одного, а ще з шістьома дітьми. У листі вона питає: «Чи може в семи дітей водночас статися психічний розлад? Адже, як відомо, люди божеволіють поодинці, а не гуртом».

Ми трохи «промацали» це питання і запідозрили, що в дитбудинку випробовували якісь нові ліки, що й спричинили побічний ефект. Куди приведе ниточка — у той чи той бік, мусить з’ясувати спеціальний кореспондент Роман Ружин, тобто я. Часу мені відвели чимало — аж тиждень, враховуючи заїзд на конференцію, тож устигну і в сиротинці побувати, і в лікарні, куди дітей відправили, і зі спеціалістами поспілкуватися. Заодно маму провідаю. Якщо ти не проти, то ми могли б іще зустрітися, скажімо, за тиждень, коли я буду повертатися.

Я не проти. Навпаки — як мені витримати тиждень? Боженьку, аж цілий тиждень! Провела Романа до автобуса і відчула, як у душі раптово зів’яли всі квіти. Він не приїде! Він ніколи більш не повернеться! Явився, щоб розтроюдити давню рану і відплатити за колишню образу. Чоловіки люблять, щоб останнє слово було за ними, от він його і сказав. Може, в нього вже й дружина в Києві є, звідки мені знати?

Безсонна ніч не додає оптимізму, думки в голові плутаються, і тривога тільки наростає. Вранці виходжу з дому, як зачмелена, замотую шарфик до самого носа. Неподалік від інституту стежка переходить у ковзанку, притрушену снігом. Необачно ступаю і лечу по льоду. Дивлюся на дзеркальну поверхню і з жахом усвідомлюю, що не втримаюся на ногах, ось-ось упаду. Тільки б нічого не зламати й не вивихнути! Тільки б… І раптом — просто в чиїсь міцні обійми. Разом робимо кілька стрімких обертів за годинниковою стрілкою і щосили падаємо: чоловік у сніг, а я — на нього.

— Ну хто ж без ковзанів по льоду бігає? — сміється мій рятівник.

— Роман?! — не можу повірити.

— Ні, здається, святий Миколай, — він спльовує сніг.

— Ти ж учора ввечері поїхав.

— А сьогодні вранці приїхав, — Роман підводиться на ноги, подає мені руку. — Перший рейс через село о п’ятій.

— Коли ж ти спав?

— Краще не питай. Ти не уявляєш, як я злякався, коли вчора автобус від’їхав. Подумав, що ти знову можеш зникнути. Хотів на півдорозі вистрибнути і бігти назад. Ти ж більш не зникнеш? Не зникнеш?

— Ні, — кажу, — не зникну.