Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Клас зовсім пускається берега і дає волю язикам, щоправда, переважно хлоп’ячим. Не урок, а позакласна година з порядком денним: «Особа Ірини Сніжницької у фантазіях бовдурів». Катерина Іванівна поглядає на годинник, але терпляче чекає, поки я вийду і всі нарешті втихомиряться.

— Кореспондент на айн момент! — вставляє насамкінець і своїх п’ять копійок Сашко Будний, який сидить просто переді мною.

Шаріюся, даю Сашкові добрячого стусана в плечі й хутко йду до дверей. Розіграш якийсь, чи що? Навіщо я знадобилася якомусь кореспондентові з якоїсь там газети? Ніякого подвигу не здійснила, але й нічого поганого теж начебто не зробила.

Начебто… А чого ж тоді цей капосний черв’ячок ще від початку четвертої чверті тихенько гризе моє сумління? Чого? Ну от, знову, як уродився, — висовує свою гостру противну голівку і розтуляє ротика: «Не зробила? Хіба?»

«Ну зробила! — серджуся на ненажеру, що вже знищила хтозна-скільки моїх нервових клітин. — Зробила! Зробила!!! Але хіба від цього комусь стало зле?»

«А тобі самій?» — цинічно підсміюється нервогриз.

Мені? Ну хіба тільки мені. Бідній десятикласниці, за п’ять хвилин випускниці школи, Ірині Сніжницькій справді кепсько, дуже кепсько. Але якби я цього не зробила, було б іще гірше. Тоді б тато… Та він же навіть припустити не може, щоб я не була відмінницею. Як? Донька самого Сніжницького і не відмінниця?! А тут — «трояс» не з чого-небудь, а з самої геометрії! Караул! Рятуйте! Звідки? Чому? Що мені заважало вивчити чи й навіть визубрити напам’ять чи без пам’яті предмет, з якого треба буде складати вступний іспит до інституту? Хто мені заважав?

От я зі страху і витравила хлоркою ту злощасну трійку з геометрії за третю чверть. Попередньої було «відмінно», з великою натяжкою, але було. А тут злощасна контрольна. А математичку ще до контрольної як підмінили — що ближче до випускного, то більш неприступною та примхливою стає. Сашко Будний каже, що не тільки вона. Але досі я цього якось не помічала — з іншими предметами в мене проблем немає. Ну хіба ще трохи з хімією… А хімія для нас із татом також стратегічний предмет.

Добре, що табель із жовтуватого паперу — нічого й не видно. На білому залишився б слід від хлорки. Скільки безсонних ночей мені коштувало те виправлення! Коли скоювала маленьку аферу з перетворення цифри три на п’ять, думала тільки про одне: оцінки буде бачити тато, а отже, головне, щоб він нічого не помітив, щоб не дізнався, принаймні, зараз. А згодом, коли вже віддала табель з його підписом класній керівничці… Тільки тоді до мене дійшло, що я вчинила. У школі ж не приховаєш — ті самі оцінки виставлені й у журналі, будь-хто в будь-який момент може звірити. Тепер мене ця клята геометрія зі світу зводить: вчу і вчу, зубрю і зубрю, щоб за рік поправити середній бал. Але ці синуси і косинуси… Ці алгоритми і рівняння… Те саме, що китайська грамота. Невже колись настане час, коли мені не треба буде думати про геометрію? Невже діждуся цього?

Поки перейшла коридор, маленький черв’ячок став завбільшки з крокодила, а незрозуміла тривога переросла в жахливу паніку. Що як хтось із викладачів уже помітив мою підробку і дав знати в газету? В газеті частенько пишуть великі статті на теми моралі. Недавно я читала про десятикласницю… Ім’я її нібито змінили, школу також не назвали, тільки місто, де це сталося, але ж здогадатися неважко. Ми навіть на шкільних комсомольських зборах обговорювали ту статтю. А як напишуть про мене? А як надруковане прочитає тато? Я цього не переживу. І він, мабуть, також.

Тихенько стукаю у двері учительської, але ніхто не озивається. Та тут нікого немає. Ніякий кореспондент не приїжджав. От і добре! Кому треба було так мене розігрувати та ще й Катерину Іванівну в цей дурний жарт втягувати?

Відважно смикаю двері, заскакую в учительську, щоб переконатися напевне, що вона порожня, і з розгону падаю на груди хлопцеві, який саме йшов відчиняти. Його обличчя десь наді мною, а перед моїми очима — сірий пуловер, з-під якого визирає сорочка у дрібну сіро-блакитну клітинку. За ту коротку мить, що мимоволі тулюся до його грудей, встигаю почути чіткий стукіт серця і вловити запах молодого чоловічого тіла. Це так несподівано і бентежно, що я гублюся і не можу ні відірватися від незнайомця, ні обійти його. Стою, впираюся руками в груди і дивлюся з відстані якихось п’яти сантиметрів на пуловер і сорочку. Стою, мовчу і дивлюся.

— Ірис? — першим озивається хлопець.

Ірис… Он воно що! Місяці два тому я надіслала вірші до молодіжної газети. Відповіді з Києва так і не отримала, хоча добре знаю, що, за законом, протягом двох тижнів редакція повинна відписати на будь-який лист — так у них на останній сторінці зазначено. Не відгукнулися, значить, або загубилися мої вірші десь у дорозі, або так не сподобалися, що й відповідати мені в редакції не захотіли. Зрештою, я ще школярка, може, це тільки молоді, що працює, обов’язково відписують.

Справжнє ім’я та прізвище я вказала тільки на конверті, під адресою, а під віршами — Ірис. Ніде правди діти, сподівалася, що мої опуси таки надрукують. Але разом із тим потерпала — борони Боже, щоб про це дізнався тато. Він ще до Нового року домовився з кимось в інституті про місце для мене, спить і бачить мене фармацевтом. Каже, це дуже престижна, прибуткова та потрібна професія, дуже-дуже. На науковців у фармацевтиці вся надія невиліковно хворих. Мусить же бути порятунок і від раку, і від хвороби Паркінсона, і від Альцгеймера, і ще від десятків інших недуг. Але його треба шукати, експериментувати, створювати. Тато психіатр, проте і він дещо винайшов, дещо суперважливе, про що скоро заговорить увесь світ. А якби ще я йому допомогла…

Музичну школу я не закінчила — тато сказав, що вже добре граю і для загального розвитку цього досить, то навіщо даремно гаяти час? Література — це взагалі марна справа, дурне переставляння літер на папері, користі з неї на макове зерно. За всю історію людства вже стільки написано, що додати більш нічого. То навіщо папір псувати?

Мабуть, тато має рацію. Зрештою, як завжди. У медицині ще непочатий край роботи — он скільки невиліковних хвороб, і старих, як світ, і нових, що невідь-звідки насуваються на нашу бідну земну кулю. А ліків від них немає або ж вони недосконалі. Тож відкриття у фармакології скоро справді стануть чи не найважливішими для людської цивілізації. Ну хіба після проблеми забезпечення харчами, бо людей стає більше і більше, а от родючих ґрунтів не додається. А література… Написано вже і про любов, і про ненависть, і про зраду, і про страждання… Та про все! Абсолютно про все! Але я от узяла та й зіпсувала аж чотири аркуші паперу. Саме напередодні читала «Туманність Андромеди» Єфремова, а тато запитав, чи знаю я про туманність Ірис у сузір’ї Цефея. Я не знала, але назва цієї загадкової туманності мені так сподобалася, що я підписалася під віршами — Ірис.

Отож, вкинула конверт із віршами в поштову скриньку і за своїми страхами та клопотами з геометрією забула про нього. І тепер кореспондент приїхав, щоб сказати мені… Що ж він має сказати? Що? А може, все-таки не вірші привели його до нашої школи? Може, щось інше… Та хай уже швидше каже. Що має бути, те буде.

— Роман, — відрекомендовується хлопець.

Нарешті відступаю від нього і бачу його різко окреслені вуста, вперте, важкувате підборіддя, ледь-ледь хвилясте чорне волосся, карі з дещо світлішими іскринками очі. Очі привітні і якісь такі… ну, ніби весь час усміхнені. Може, так здається через оті іскринки в карих зіницях, схожі на крапельки молодого меду?