Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Пориваюся слідом за Ядвігою. Але Борис Маркович зупиняє мене.

— Подивися на боривітрів, може, побачиш соколят. Я ж тобі розказував про них. А мамі треба побути самій. Вона ненадовго. Правда ж, мамусю, ти ненадовго?

Він рішуче бере Ядвігу за лікоть, підводить до бокових дверей і легенько підштовхує, а сам повертається і йде до центрального входу. Мені тривожно і боляче, ні на що не хочеться дивитися. Але стояти на місці також нестерпно. Блукаю подвір’ям, розглядаю клумби з пришерхлими від спеки квітами, старовинний брук, викладений квадратними камінцями — і як їх можна було так підібрати і припасувати одні до одних? Задираю голову до вежі. Біля неї літають якісь птахи. Літають неспокійно, скиглять і б’ють крильми. Мабуть, це і є боривітри. Борис Маркович думає, що я нічого про них не знаю. Але це не так, бо Ядвіга недавно розповіла мені і про гнізда на вежі, і про те, що ці соколи чомусь завжди гніздяться саме в таких місцях. Може, й справді боривітри — то душі старовинних замків, як сказано в одній древній легенді.

Нагинаюся під яблунею-паперівкою, щоб підняти з трави кілька падалиць, і зразу ж випростуюся — вгорі все голосніше звучить тривожне пташине скигління та лопотіння крил. Що там відбувається? Задираю голову — боривітри вже зійшлися в бою з якимись чорними птахами. Четверо чорноперих, мабуть, хотіли вдертися до вежі і схопити соколят. Соколина пара не пускає їх, відбивається до крові. На бруківку падають кілька червоних крапель і біле та чорне пір’я. Нападники атакують і атакують, а соколи затято відбиваються від них. Сили нерівні: ось-ось чорні бандити ввірвуться в бійницю. Але на відчайдушне ячання соколів прилітає ще одна пара боривітрів. Нарешті чорні здаються і втікають.

Переводжу погляд на палац. У віконечку за металевою решіткою видніється чиєсь обличчя, бліде, з глибоко запалими очима. Ті очі також дивилися на пташиний бій, а тепер втупилися в мене, ніби хочуть просвердлити. Тілом прокочуються дрижаки. Хутко відступаю і ховаюся під грушу, що росте під муром. Із дверей виходить Борис Маркович.

— Мами ще не було? — запитує.

— Ні, — кажу, — вона ще не виходила. Там он боривітри билися з якимись чорними птахами. Я думала, що то ворони напали. Але, здається, то не ворони. А соколят я не бачила, мабуть, їм тато з мамою не дозволили вилітати, бо хижаки пантрують.

— А, то шуліки. Вони знають, коли за здобиччю прилітати. Але до соколів не так просто дістатися. А соколиці… О, соколиця швидше загине, ніж віддасть своїх малих.

Ми спрямовуємо погляди на освітлену сонцем бійницю, в якій гніздяться боривітри, і разом скрикуємо. На вежі стоїть жінка в білому одязі, з розпущеним чорним волоссям. Привид княжни? Але ж зараз день. Жінка випростується, розкидає навхрест руки, хитається вперед-назад, ніби роздумує, що робити далі. Знімає чорні туфлі, розстібає і кидає вниз чорний пасочок. Пара боривітрів вилітає з гнізда, присідає на краєчок бійниці і тривожно спостерігає, що буде.

— Ядзю! — суворо каже Борис Маркович. Не кричить, а саме каже: — Ядзю! Що ти надумала?

Але вона вже злітає в повітря. Як велика біла соколиця, яка втікає від шуліки. Мені здається, що цей політ триває вічність.

Частина третя

Ірина

— Всім доброго дня, а Ірина Сніжницька — на вихід, — Катерина Іванівна загадково дивиться на мене з-під окулярів у фіолетовій пластиковій оправі. — В учительську. Там тебе хоче бачити… — вона витримує довгу паузу і нарешті видає: — кореспондент, із відомої газети.

— У-у-у-у-у! — здивовано гуде весь наш десятий і дружно обертає всі свої двадцять дев’ять голів до мене.

— Ірко, ти людину під час пожежі врятувала? — чемно, аж надто чемно, щоб у це можна було повірити, запитує Льонька Яременко.

— Ні, з озера витягла, — відповідає за мене Андрій Косик.

— Який приземлений героїзм! — обурено вигукує Кость Слюсарчук. — Якась там пожежа, якийсь там потопельник… Це не для Сніжницької. Вона сад на Марсі посадила! О! — і фальцетом, наслідуючи популярну співачку, заводить: «И на Ма-а-а-рсе будут яблони цвести-и-и…»

— А ще БАМ у Сахарі проклала! — хихикає хтось.

— І на Північному полюсі страусів розвела, що дало змогу вирішити проблему харчування полярників — тепер у них на сніданок яєчня зі страусових яєць, а на обід — печеня зі страусового м’яса. А страуси на полюсі бігають і бігають, множаться і множаться у геометричній прогресії, як кролики на Австралійському континенті, — вже відверто кпиниться Льонька.