— Аліна, — вона ледь-ледь торкається його пальців. — Але ж я не прощаюся з нею, як Огінський.
— Авжеж. Ви ж не боролися під проводом Костюшка і не покидаєте свою землю, — іронічно хмикає Олесь. — Але хіба за Вітчизною плачуть тільки тоді, коли зоставляють її назавжди? Вважаєте, втеча у внутрішню еміграцію — це не прощання?
— У внутрішню еміграцію? — здивовано перепитує Аліна Вікторівна. — Я… Н-не розумію, про що ви говорите… Яка ще внутрішня еміграція? І взагалі, до чого тут еміграція?
— Ви яку консерваторію закінчували?
— Львівську.
— Так і знав.
— Вибачте, мушу йти, — Аліна Вікторівна хутко підводиться. — Чому б вам самому не вчити сестру?
Сестру? То Аліна Вікторівна вважає, що цей Олесь — мій брат? Хм… А я взагалі не знаю, хто він і звідки тут узявся. Олесь… Олесь… Із наголосом на першому складі… Це ж, мабуть, через нього сварилися Ядвіга і Борис Маркович. Тоді я ще подумала, що Олесь — коханець Ядвіги, до якого вона їздила вечорами, коли Бориса Марковича не було вдома, і якого вона любить більше за всіх на світі. Але ж він іще такий молодий, значно молодший за Ядвігу, і дуже на неї схожий. От я забудько! Борис Маркович ще й про братика Ядвіги говорив. Отже, Олесь і брат Ядвіги — одна й та сама особа?
— Олесю! — доноситься від дверей. — О-ле-сю!
Ядвіга кричить так, ніби хтось цілиться у хлопця зі зброї, а вона хоче закрити його собою. Не встигає. Борис Маркович відштовхує Ядвігу від дверей — вона аж заточується — і стає попереду неї.
— Ти здуріла! Як ти могла? У моєму кабінеті?! У моєму?! Ти… Ти… — він не може говорити, чутно видихає повітря і за три стрибки опиняється біля фортепіано.
Бориса Марковича лихоманить: обличчя налилося кров’ю, побагровіло, а світло-сірі очі на бурячковому тлі здаються майже білими. Та він хутко себе опановує.
— Аліно Вікторівно, ви вже закінчили урок? — питає стримано.
— Так, — вона поспішно закриває течку з нотами, запихає її в сумку і квапиться йти.
— Візьміть! — Борис Маркович подає їй купюру. — Беріть-беріть, ви ж не зобов’язані були приходити додому — це послуга на прохання. Дякуємо! І вибачте, в нас маленькі сімейні проблеми. Вам Олесь нічого поганого не сказав? Не образив?
— Ні-ні, що ви! Ми говорили про музику, тільки про музику! Олесь чудовий музикант і такий чемний! — Аліна Вікторівна квапливо бере купюру і поспішає до дверей.
— І ти, Ірино, також іди до себе, — наказує Борис Маркович.
Підіймаюся нагору й сідаю біля свого вікна-ілюмінатора. За кілька хвилин до будинку під’їжджає санітарна машина. І як вона так швидко дісталася? Бачу, як двоє міцних чоловіків виводять Олеся і заштовхують у задні двері. За вікном хлющить дощ, двір залитий водою. Ядвіга, простоволоса, в кімнатних капцях, бігає навколо машини, намагається побачити Олеся, але автівка без вікон, а двері вже зачинено. Вона гримає кулаками об металеву обшивку і голосно плаче. Я також плачу. Чомусь мені хочеться, щоб цей Олесь справді був моїм братом і щоб учив мене грати на фортепіано.
Пазл шістнадцятий Палац
Ми збираємося в дорогу. Борис Маркович обіцяє показати мені древній замок, на вежі якого гніздяться соколи-боривітри, і старовинний палац при замку. Колись у тому палаці впродовж кількох століть жили князі. А тепер їхні апартаменти займають його пацієнти.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 47. Приємного читання.
TextBook