Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Останнім часом Ядвіга чомусь відмовляється навіть сідати у вишневу автівку Бориса Марковича, їздить лише на своєму улюбленому зеленому «жучку». Але Борис Маркович віддав його в ремонтну майстерню. Мабуть, у «кузьки» якісь серйозні неполадки, бо вона стоїть там уже більше місяця. Борис Маркович каже: машина імпортна, у нас немає запасних деталей до неї, довелося виписувати з Польщі. А їх усе не надсилають і не надсилають.

Ядвіга вдруге виходить із будинку. Тепер на ній білосніжний літній костюм з вузьким чорним пасочком на талії та чорною брошкою біля комірця-стійки. На ногах — чорні «човники», в руці — чорна сумочка, на обличчі — темні окуляри. Довге чорне волосся хвилями спадає на плечі і груди. Вона така гарна й елегантна, що я не можу відвести погляд. Борис Маркович прицмокує:

— Ну королева! Просто з обкладинки журналу!

Ядвіга ніби й не чує — мовчки підходить до автівки, стає біля задніх дверцят, трохи здивовано дивиться на мене.

— Хіба Іринка їде з нами? Це обов’язково?

— Вона попросила — хоче побачити соколят.

Навіщо він так каже? Хіба ж я просилася? Борис Маркович запобігливо відчиняє перед Ядвігою дверцята. Вона сідає на сидіння, оббите вишневим оксамитом, я — біля неї. Всю дорогу Борис Маркович говорить, намагається жартувати, але реагую на його жарти тільки я. Ядвіга мовчить, за сонцезахисними окулярами не видно її очей, але мені чомусь здається, що вона плаче — беззвучно і без сліз. Чого вона така печальна і мовчазна?

Ось і замок, чи то пак спецлікарня. Величезний квадратний бастіон, широка брама під аркоподібним склепінням, біля брами — довготелесий опасистий дядько з червоною пов’язкою на руці. На пов’язці — напис «охорона». Вартовий догідливо усміхається до Бориса Марковича і згинається перед ним у дугу. Це трохи кумедно: низенький доктор Князь (чи все-таки — доктор Сніг?) і довготелесий череватий охоронець, схилений перед ним. Ми заходимо на квадратне подвір’я. Борис Маркович — як гід із екскурсійного бюро.

— Оце колишній костел при палацові. Кажуть, ну дуже був розкішний. Бачиш он ті сірі облуплені й пошарпані колони? Їх прикрашала ліпнина, її збивали так, щоб і сліду не лишилося, але численні дірки та подряпини і досі видно. Бо їх відтоді ніхто й не зашпакльовував. А над ними — порожні ніші, де колись висіли художні полотна. А оце сам палац. І навіщо їм знадобився такий величезний палац? Навісніли з розкошів. Буржуї! І думаєш, це одна така хатка? Та їх у них було… І в Україні, і в Польщі, і в Білорусії.

— Вони будували, а ви користуєтеся. Чим же вам погано? — тихо шепоче Ядвіга.

— Що ти, Ядзю, сказала? — перепитує її Борис Маркович.

— Якби знали, для кого будують, якби вони знали… де опиняться їхні картини…

— Ах, так-так, тут було багато картин, — погоджується Борис Маркович. — І не тільки картини, а й багато чого іншого. Повсталий народ у тридцять дев’ятому все на смітник історії викинув.

— Народ? Який народ?.. Неотесані варвари в солдатських обмотках. Дикуни зі штиками, — каже Ядвіга. — Те, що народові вдалося врятувати, зараз десь у Франції, в Англії, в Німеччині. Дещо і в нас залишилося, в Луцькому замку, в художньому музеї. Але скільки пропало.

Борис Маркович не чує чи вдає, що не чує. Кладе руку мені на плече.

— Кажуть, палацом і досі білий привид якоїсь княжни бродить. Хворі його нібито навіть бачать час від часу. Але ж ти знаєш, які в нас хворі. Не бійся — вдень він точно не з’явиться.

Він приймає руку з мого плеча і бере за лікоть Ядвігу.

— А ти можеш зайти… Туди, куди просила… Тільки ненадовго… Ти мене чуєш, Ядзю? Зрозумій же, серденько, — я й без того ризикую… Він же не просто пацієнт. Це он там, у лівому крилі. Прошу тебе, подивишся і зразу назад. Що з мертвим говорити? Будь розумницею, — наказує тихо, але наполегливо.

З мертвим? Як то — з мертвим? Чому він так сказав? Зупиняюся як вкопана і, здається, починаю здогадуватися, чому Ядвіга сьогодні така дивна, чого спершу одяглася в чорне і чого ми сюди приїхали. Ні, не задля екскурсії, не ради замку з палацом і їхньої старовинної архітектури. Щось із Олесем… Невже він… Мені страшно навіть подумки вимовити це слово — «помер».

Після того, як Олесь вийшов із підвальної кімнати, розташованої під кабінетом, і Борис Маркович повернув його до цієї спецлікарні, я нічого про нього не чула, однак часто думала. Про що? Про те, що якби не той урок музики в бібліотеці… Якби не полонез Огінського… Якби я своєю грою не роздратувала Олеся, а Аліна Вікторівна не захопила… Якби… Якби… Якби… Може, все склалося б інакше. Але ж рано чи пізно Борис Маркович усе одно спустився б у свій нижній кабінет — виявляється, в ньому він працює, а у верхньому тільки спить.