Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Не знаю, що відповісти. Знизую плечима і мовчу.

— Обставини мають тенденцію до змін. Щось зміниться — кажи, переведемо із заочного, — запевняє декан.

Якщо і зміниться, то не на краще. Аж серце спиняється, коли думаю, що скаже тато, як дізнається. Намагатимусь якомога довше тримати свій вступ у таємниці. Хоча чого йому сердитися? Я ж не відмовляюся працювати санітаркою — буду шурувати шваброю підлогу, мити вікна і столи, виносити судна, годувати лежачих, робитиму все, що треба. Впораюся. Усе інше — після роботи. А далі… Втім, який сенс загадувати? Доживемо до наступного літа — побачимо.

Упаси вас Бог такой заботы…

Іспити закінчуються разом зі спекою. Надворі гроза та неймовірна злива, ніби небо враз розверзлося. Мені здається, що це воно салютує на честь моєї перемоги.

Перемога не тільки в тому, що я стала студенткою. Я вперше відважилася зробити щось по-своєму, перемогла свій страх. Побачимо, що з того буде.

Інтуїція підказує, що тато зашле мене санітаркою в палац. Зараз він мовчить, ніби й забув про свою погрозу, а тридцять першого серпня поставить перед фактом: завтра на роботу. Це цілком у його стилі: один раз сказати, ніби між іншим, потім не згадувати, навіть не натякати, а тоді враз проголосити зі здивуванням: «Хіба ти забула? Треба тренувати пам’ять, дорогенька! Пам’ять має працювати, як швейцарський годинник!» Нагадування про пам’ять — як ляпас…

«Заслання» в санітарки я не боюся, а от палацу — дуже: панічно, до відчаю, до тремтіння колін, до нудоти. Уже погано пам’ятаю, що там сталося з мамою, — здається, вона справді хотіла побачити зблизька боривітрів і видерлася аж на вежу. Але чого ж поважна доросла жінка полізла на замковий мур, як тринадцятирічний бешкетник? А ще той погляд крізь заґратоване вікно: тяжкий, безнадійний, ніби з потойбічності, звідки вже ніколи не вирватися й не повернутися. Чиї то були очі — чоловічі, жіночі, молодечі, старечі? Може, я тоді знала, але тепер пам’ятаю тільки погляд, лише його темну пронизливу печаль і абсолютне зречення світу. Мені не хочеться ще хоч раз відчути бодай один такий погляд. Але якщо буду працювати в палаці, їх не уникнути, бо в тій старовинній, ще середньовічній княжій будівлі розташована спеціальна психіатрична лікарня, в якій працює лікар Борис Сніжницький.

До вересня залишається трохи менше місяця. Мушу поквапитися і до того часу самостійно знайти роботу. Таку, як звелів тато, але в жодному разі не там, де він хоче. Стаю схожою на дівчину з казки, яка намагається догодити панові, виконати його химерне бажання: і не прийти, і не приїхати, і не босою, і не взутою.

Усе вирішує його величність випадок. На тролейбусній зупинці зустрічаю Олександра Танасовича. Він у компанії трьох чоловіків, веселий і, здається, трохи захмелілий. Сива грива скуйовджена, картата сорочка на грудях розстебнута.

— Знайомтеся, це наша молода зміна! — розвертає мене до своїх так само захмелілих супутників. — Дивіться і запам’ятовуйте цю дівчину, панове поети. Це Ірина Сніжницька. — І вже до мене: — То як там твої складні сімейні обставини?

— Шукаю роботу, — зізнаюся.

— Секретаркою підеш? Наш проректор із наукової роботи саме розрахував свою модельку.

— Ні, — кажу, — мені треба санітаркою.

Чоловіки здивовано перезираються, знизують плечима і відходять. Цікаво, як вони коментують мої слова? Олександр Танасович, здається, також шокований таким зізнанням, він навіть усміхатися перестав, дивиться на мене, як на інопланетянку, але не відходить.

— Чому саме санітаркою? Може, поговорити з твоїм батьком?

— Ви його знаєте? — намагаюся замаскувати тривогу усміхом.

— Познайомитися не мав честі. Але ж для мене не проблема ще раз зазирнути у твою особову справу. Я і без того думав, що то за такі складні сімейні обставини? Може, дівчина зразу після школи заміж вискочила, молода сім’я, нема за що жити? Але ж ні. Жодних труднощів не помітив. То поговорити?

— Не треба! — кажу. — Це моє рішення, тільки моє. Тато навіть нічого не знає, він казав, щоб я вчилася на стаціонарі. Але я хочу сама на себе заробляти.

— Тільки твоє, кажеш? То ти в нас не тільки здібна, але й із характером. Ну що ж, кожна людина має право на свій вибір… і на свою таємницю також. Можеш підійти в інститутську поліклініку, до Варвари Петрівни. Скажеш, Олександр Танасович просив.