Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Які різні ці вступники і взагалі які різні люди! Он біля вікна стоїть хлопець із заплющеними очима. Враження таке, що він спить стоячи або ж медитує. Але очі час від часу розплющуються і втуплюються в чергу, а губи безперестанку ворушаться. Отже, «проганяє» в пам’яті підручник. Руда дівчина вже тримається за клямку, а ще продовжує гортати книжку, тоді кидає її просто на підлогу перед дверима аудиторії і заходить. Ну що ще можна було вивчити за кілька секунд до іспиту? А он і мої сусідки-хмельничанки, «трійня» з гуртожитської кімнати, — схилили стрижені русяві голови докупи і перешіптуються, мабуть, повторюють формули.

Ловлю себе на тому, що мені цікаво спостерігати за людьми: вивчати їхні обличчя, уявляти характери, вгадувати думки та передбачати поведінку.

Чекаю вже третю годину. Нарешті. Переступаю поріг аудиторії і завмираю, як соляний стовп. Що це? Куди я потрапила? За масивним столом — четверо дивних істот, схожих на звірів. Не зразу доходить, на яких саме. Здається, на ведмедів. Ні, це вовки, але якісь надто бурі та волохаті — довга шерсть спадає аж на стіл, за нею не видно ні очей, ні вух, ні навіть лап. Звірі мовчать і, мабуть, пильно стежать за мною крізь свої бурі космаки. Один із них, крайній праворуч, раптом різко змахує головою і закидає шерсть назад, на спину, — так, як би довгокоса дівчина прибирала з обличчя пасма волосся. Зелені очі втуплюються в мене, потворний рот розтягується до вух і з нього виривається чи то клекотіння, чи гарчання, чи приглушене виття.

Повертаюся, щоб вибігти, але не можу зрушити з місця. Моє тіло судомить, ніби його хтось викручує, як випраний рушник. Із жахом відчуваю, що також перетворююся у звіра. Хапаюся руками за обличчя — обличчя немає, дивлюся на долоні — вони вкрилися густою бурою шерстю. Зате звірі тепер посміхаються мені своїми потворними мордами — мабуть, признали за свою.

— Чого ти стоїш біля дверей? Проходь, бери білет. Сміливіше! Ми ж не кусаємося.

Отже, своїх не кусають. А білет… Куди білет? Чую, як десь за стінами голосно чахкає потяг. Отже, мене хочуть кудись на ньому відправити? Може, у звіринець чи в цирк? Ще чого! Нікуди я не поїду! Треба рятуватися. З неймовірним зусиллям відриваю праву ногу від підлоги і переставляю в напрямку дверей, потім так само — ліву. Ось і рятівні двері, але й за ними юрмисько звірів. Вони тупцюють навколо мене, труться спинами, обнімаються волохатими лапами. Мене нудить від їхнього запаху, я шукаю виходу з приміщення і не бачу — перед очима суцільна темрява. Чи то й мої очі закрила густа бура шерсть, крізь яку не може пробитися погляд? Як же втекти? Куди? І тут мій винахідливий мозок знаходить вихід — непритомнію і падаю. Хай спробують мене там упіймати!

Усю дорогу зі Львова їдемо мовчки. Іспити провалено. З тріском! Тато кермує і навіть не дивиться на мене. Мабуть, злиться, вважає, що я навмисне. Зрештою, я ніколи не знаю, що він думає. З того часу, як загинула мама, він майже ні з ким не спілкується. Приходить додому і зразу зачиняється у своєму кабінеті — навіть не знаю, в котрому з них: верхньому чи нижньому. Єдине, що він ніколи не забуває, — це контролювати мої оцінки та лікування: щоранку — пігулочка, раз на місяць — тестування для перевірки та зміцнення пам’яті. Я мушу бути здоровою і слухняною, бо від цього залежить моє щастя. Тато дуже хотів зробити щасливою і маму, але вона ослухалася його. І що з того вийшло? Він же казав їй, що на старовинних мурах небезпечно. А вона все одно полізла, бо хотіла зблизька на боривітрів подивитися. От і подивилася. Не втрималась і впала. А він же її попереджав, він же говорив…

Раніше на стіні в бібліотеці висів мамин портрет, написаний знайомим художником, гарний такий, у дорогій рамі. На ньому мама в рожевій сукні і з маленькими довгастими рожевими сережками в золотій оправі. У великій кімнаті, на поличці шафи, стояла чорно-біла мамина фотографія у бронзовій рамочці на підставці. Та рамочка дуже пасувала до смужок на диванній оббивці. А тепер — ні картини, ні світлини. Я думала, що тато забрав їх до свого кабінету. Але там у шухляді стола тільки невелика фотографія — тато, мама і маленька дівчинка з білим бантом на голові.

Мабуть, та дівчинка — я. А хто ж іще? Але чомусь я зовсім не пам’ятаю, коли і де ми фотографувалися. І про те, як любила гойдатися на гойдалці у дворі, і як ми їздили втрьох до моря, і навіть як мама піднімалася до боривітрів. Тато розповідає, а я тільки уявляю, як то могло бути. Він каже, що це — наслідок щеплення, що його мені зробили в дитинстві, особливості моєї дитячої пам’яті. Її треба тренувати, тренувати і тренувати. Цим він і займається. Але навіть тато не може натренувати мій мозок так, щоб він краще розумів геометрію.

Ні, він таки злиться, навіть дуже — он вилиці аж ходором ходять і вуха палахкотять. Але ж я не винна в тому, що зі мною сталося, — такого вже давненько не було. Не винна! Просто я страшенно не хотіла складати ці іспити, і в мене після безсонної ночі паморочилася голова, і мені було дуже душно в закритому кримпленовому чеському костюмі. Геть обезсилена і знічена, схожа на рибину, викинуту на сушу, сиджу за спиною в тата і мрію тільки про одне: швидше доїхати додому, прийняти душ і лягти в ліжко. Що буде далі — мені наразі байдуже.

Наступного дня почуваюся краще. Тато вже на роботі. Ввечері він виголошує свій вердикт: у медичні інститути в першу чергу зараховують тих, хто має стаж роботи в лікарні, неважливо який, аби стаж, а бажано дворічний, тому вже з наступного місяця я піду працювати санітаркою. Так-так, звичайною санітаркою. От пошурую шваброю палати та повиношу судна з-під лежачих, тоді й зрозумію, чим відрізняється людина з вищою медичною освітою від людини без неї. А наступного року знову поїдемо вступати. Звісно ж, туди само. Нічого страшного: дехто по сім разів вступає, але добивається свого, фармацевт — професія дуже престижна, дуже. Якби я закінчила школу із золотою медаллю, все було б значно простіше, але я не дотягла до медалі, тож тепер буду драїти підлогу.

Сам він також не зразу став лікарем. Після школи два роки працював у трупарні. Так-так, у трупарні. Носити трупи і допомагати патологоанатому копирсатися в них — це навіть не підлогу драїти. Але якщо дуже хочеться чогось досягти… Якщо я думаю, що третього року він урешті став студентом медінституту, то дуже помиляюся. Ха-ха… Вступив у медичне училище і працював у другу зміну медбратом у психлікарні. Саме у психлікарні йому дали направлення, і саме після цієї роботи він вирішив стати не хірургом, а психіатром. Із «червоним» дипломом медучилища та з трудовим стажем вступити було легше. Сильна і цілеспрямована особистість рано чи пізно досягає своєї мети. Головне, щоб така мета була.

Тато — сильна особистість, дуже сильна. Тільки подумати, як він добивався свого і таки добився — став тим, ким хотів. Але я не маю на меті стати фармацевтом. Однак маю мрію. Та про неї я говорити не можу. Тож мовчу і з провинним виглядом слухаю. Так і повинна поводитися вихована, чемна, слухняна донька.

Цього ж дня тато вирушає у відрядження — якась неприємна історія в Соснівському дитячому будинку, щось пов’язане з психозом чи з суїцидом, чи з тим і тим одночасно. Тепер кілька днів у притулку працюватиме спеціальна комісія, до якої входить і тато. Він бурчить: у тому дитбудинку вічно якісь проблеми, бо там всі психічно неврівноважені, кожні дев’ять із десяти вихованців — неврастеніки. Специфіка закладу. Але така вже в нього робота.

Бажаю йому удачі, а сама вже за годину шпацирую до педагогічного інституту. Це рішення не спонтанне, воно визрівало давно, а остаточно прийшло до мене дорогою зі Львова. Тільки тепер його доведеться скорегувати — буду вступати не на стаціонар, а на заочну форму навчання. Може, це й на краще, бо таким чином я і татів вердикт виконаю, і від своєї мрії не відмовлюся.

Поспішаю — сьогодні останній день прийому документів, а за два дні починаються іспити. Мені й готуватися до них не треба. Мова, література, історія — це для мене, як склянку води випити. Коли б мене розбудили посеред ночі і сказали, що зараз розпочинається котрийсь із цих екзаменів, я хіба попросила б хвилин десять, щоб одягнутися.

На усному іспиті з літератури декан, ще не старий чоловік, але вже з абсолютно сивим, густим і довгим, схожим на лев’ячу гриву волоссям буквально засипає мене запитаннями. Чомусь його цікавить, що я знаю поза програмою. А тоді питає востаннє: чому я з такими знаннями вступаю на заочну форму?

— Ти ж у нас червоною стипендіаткою могла б стати. Такий твір на вільну тему написала, що ми всією кафедрою вголос читали. Це прецедент, не пам’ятаю, щоб так читали роботу абітурієнта, а я тут уже майже тридцять років працюю. І вірші гарні. Сподіваюся, з нашого інститутського гнізда ще одна справжня поетична пташка випурхне.

Не знаю, скільки тих пташечок уже вилетіло з цього гнізда. Але він, Олександр Ремез, — одна з них, його книжки я читала ще у школі. Певно, він відчув у мені суголосну душу, тому й зацікавився. Мені приємно. І Романові я вдячна, що дотримав слова і надрукував вірші ще до мого випускного — сказав, що це подарунок від редакції. Але що з того? Кажу, що на стаціонар не можу йти через складні сімейні обставини.

— І наскільки ж вони складні? — допитується Олександр Танасович.