Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Попервах я грала тільки в музичній школі. Але тепер маю фортепіано вдома, чорне і блискуче, як вороняче крило. Мені купили його на день народження. Спочатку хотіли поставити в моїй кімнаті, але вона невелика, та й треба було б нести інструмент на другий поверх. Тому примостили в бібліотеці, біля сходів.

Сьогодні Аліна Вікторівна приїде до мене, бо я ще хворію і не виходжу з дому. Мені не хочеться її розчаровувати, тож уже дві години поспіль змушую свої пальці бігати по клавішах. Але хіба то бігання? Коли я вперше почула, як Аліна Вікторівна грає полонез Огінського, то аж розплакалася. Вона сказала, що я вкрай вразлива і в мене дуже чутлива душа. Душа, може, й чутлива, а от пальці — такі невправні. І мелодія виходить не така, як в Аліни Вікторівни. Ніби ж усе правильно роблю, ніби все так, як треба, але й не так — надто вже мінорно й затягнено. Ядвіга трохи заспокоює мене: «Пам’ятаєш, як сказав помічник феї в казці про Попелюшку? «Я ще не чарівник — я тільки вчуся». От і ти — тільки вчишся. Колись та й станеш чарівницею». Розумію, однак…

Ядвіга їде на своїй «кузьці»-ліліпутці до магазину. Я чекаю Аліну Вікторівну — вона має прийти з хвилини на хвилину. Нарешті дзвінок у двері — вона. Заходить у будинок, залишає в коридорі жовту в червоні квіточки парасолю, скидає світлий плащик, стрімко прямує до бібліотеки — і за фортепіано. Пробігає пальцями по чорно-білих клавішах, грає гаму і прицмокує задоволено: гарне звучання, добрий інструмент, справді добрий, зараз такий непросто купити.

— Ну що, покажеш, як ти підготувалася? Чи через хворобу сил не було?

— А можна, — прошу, — щоб спочатку ви?

Аліна Вікторівна заплющує очі, змахує руками і… Ти скажи: ті самі ноти, той самий інструмент, а як по-різному звучить цей полонез. У мене мурашки по тілу й одночасно розпач: ні, я ніколи так не зможу, ніколи-ніколи!

Хтось голосно плеще в долоні. Хто? Нас же тільки двоє в будинку. Озираюся, мені відбирає мову: у відчинених дверях кабінету Бориса Марковича стоїть якийсь хлопець — високий, худющий, коротка стрижка, великі темні очі, синій светр із сірою поперечною смужкою на грудях, вовняний шарф на шиї, сірі спортивні штани, домашні капці… Звідки він узявся? Не схоже, щоб зайшов у дім слідом за Аліною Вікторівною — з дощу. Та й кабінет… Кабінет був зачинений! Може, це… Привид?! Той самий, що ойкав і бубонів, але не показувався… Але хіба привиди з’являються серед білого дня та ще й при сторонніх? А може, це тільки я його бачу? Ні, Аліна Вікторівна також бачить.

— Браво! — вигукує привид. — Браво! Яке виконання! Які емоції! Яка потужна енергетика! Яка пристрасть! Давно не чув! Схиляюся! Гратулюю! Дякую! Бо я думав, що вже не дочекаюся, коли тут перестануть знущатися з маестро Огінського. Цілих дві години! Дві години полонез тягнувся, як дитячі шмарклі!

— Мої пальці ще так не вміють, — пробую виправдатися.

— До чого тут пальці? — незнайомець різко змахує рукою, скидає з шиї шарф, знову рвучко намотує його. — Музика — не в пальцях. А отут, у серці! — він з усієї сили гупає себе кулаком у груди. — Якщо її немає тут, то що можуть пальці? Ні-чо-го!

— Ви, мабуть, музикант? — Аліна Вікторівна здивовано дивиться на незнайомця.

— І як ви здогадалися? Був. Грав. Десь, колись і недовго. На органі. Чого ви так дивуєтеся? Авжеж, органи стоять тільки у храмах. Але ж не всі храми закриті — деякі ще й досі діють. Але якби й не грав… Такі твори повинна знати кожна людина. Хіба ні? Олесь! — він квапливо відхиляється від одвірка, робить кілька кроків у нашому напрямку, нервово стрясає коротко стриженою головою і простягає Аліні кістляву долоню з довгими, не по-чоловічому тонкими пальцями. — А ви не плачете за Вітчизною?

— Аліна, — вона ледь-ледь торкається його пальців. — Але ж я не прощаюся з нею, як Огінський.

— Авжеж. Ви ж не боролися під проводом Костюшка і не покидаєте свою землю, — іронічно хмикає Олесь. — Але хіба за Вітчизною плачуть тільки тоді, коли зоставляють її назавжди? Вважаєте, втеча у внутрішню еміграцію — це не прощання?

— У внутрішню еміграцію? — здивовано перепитує Аліна Вікторівна. — Я… Н-не розумію, про що ви говорите… Яка ще внутрішня еміграція? І взагалі, до чого тут еміграція?

— Ви яку консерваторію закінчували?

— Львівську.

— Так і знав.

— Вибачте, мушу йти, — Аліна Вікторівна хутко підводиться. — Чому б вам самому не вчити сестру?

Сестру? То Аліна Вікторівна вважає, що цей Олесь — мій брат? Хм… А я взагалі не знаю, хто він і звідки тут узявся. Олесь… Олесь… Із наголосом на першому складі… Це ж, мабуть, через нього сварилися Ядвіга і Борис Маркович. Тоді я ще подумала, що Олесь — коханець Ядвіги, до якого вона їздила вечорами, коли Бориса Марковича не було вдома, і якого вона любить більше за всіх на світі. Але ж він іще такий молодий, значно молодший за Ядвігу, і дуже на неї схожий. От я забудько! Борис Маркович ще й про братика Ядвіги говорив. Отже, Олесь і брат Ядвіги — одна й та сама особа?