Дивуюся: то чому ж мовчить? Хай би Ядвіга грала — якщо не в ансамблі, то хоча б удома, для себе, ну і для нас із Борисом Марковичем. Ядвіга не відповідає — відвернулася до вікна, ніби й не чує.
А Борис Маркович запротестував: ну хто з дівчат нині грає на флейті? От піаніно — інша справа: і вигляд, і розмір, і діапазон, і престиж, як-не-як, що теж важливо. Піаніно і тільки піаніно!
І мене записали на відділення фортепіано. Аліна Вікторівна, молода викладачка, яка тільки минулого року закінчила консерваторію, сказала, що мене привели трохи запізно — зазвичай дітей записують до музичної школи в сім років, але якщо я маю дар і якщо буду дуже-дуже старатися, то ще зможу стати великою піаністкою — такі випадки історії відомі.
Борис Маркович хмикнув:
— На славу великої піаністки ми не претендуємо — в нас інші плани. Але дівчинка повинна бути всебічно розвиненою.
— Гаразд, будемо розвиватися, — усміхнулася Аліна Вікторівна. — Але не зарікайтеся, шановний тату, — діти частенько відхиляються від батьківських планів і йдуть своєю дорогою.
— Це не про нас! — категорично заперечив Борис Маркович.
Попервах я грала тільки в музичній школі. Але тепер маю фортепіано вдома, чорне і блискуче, як вороняче крило. Мені купили його на день народження. Спочатку хотіли поставити в моїй кімнаті, але вона невелика, та й треба було б нести інструмент на другий поверх. Тому примостили в бібліотеці, біля сходів.
Сьогодні Аліна Вікторівна приїде до мене, бо я ще хворію і не виходжу з дому. Мені не хочеться її розчаровувати, тож уже дві години поспіль змушую свої пальці бігати по клавішах. Але хіба то бігання? Коли я вперше почула, як Аліна Вікторівна грає полонез Огінського, то аж розплакалася. Вона сказала, що я вкрай вразлива і в мене дуже чутлива душа. Душа, може, й чутлива, а от пальці — такі невправні. І мелодія виходить не така, як в Аліни Вікторівни. Ніби ж усе правильно роблю, ніби все так, як треба, але й не так — надто вже мінорно й затягнено. Ядвіга трохи заспокоює мене: «Пам’ятаєш, як сказав помічник феї в казці про Попелюшку? «Я ще не чарівник — я тільки вчуся». От і ти — тільки вчишся. Колись та й станеш чарівницею». Розумію, однак…
Ядвіга їде на своїй «кузьці»-ліліпутці до магазину. Я чекаю Аліну Вікторівну — вона має прийти з хвилини на хвилину. Нарешті дзвінок у двері — вона. Заходить у будинок, залишає в коридорі жовту в червоні квіточки парасолю, скидає світлий плащик, стрімко прямує до бібліотеки — і за фортепіано. Пробігає пальцями по чорно-білих клавішах, грає гаму і прицмокує задоволено: гарне звучання, добрий інструмент, справді добрий, зараз такий непросто купити.
— Ну що, покажеш, як ти підготувалася? Чи через хворобу сил не було?
— А можна, — прошу, — щоб спочатку ви?
Аліна Вікторівна заплющує очі, змахує руками і… Ти скажи: ті самі ноти, той самий інструмент, а як по-різному звучить цей полонез. У мене мурашки по тілу й одночасно розпач: ні, я ніколи так не зможу, ніколи-ніколи!
Хтось голосно плеще в долоні. Хто? Нас же тільки двоє в будинку. Озираюся, мені відбирає мову: у відчинених дверях кабінету Бориса Марковича стоїть якийсь хлопець — високий, худющий, коротка стрижка, великі темні очі, синій светр із сірою поперечною смужкою на грудях, вовняний шарф на шиї, сірі спортивні штани, домашні капці… Звідки він узявся? Не схоже, щоб зайшов у дім слідом за Аліною Вікторівною — з дощу. Та й кабінет… Кабінет був зачинений! Може, це… Привид?! Той самий, що ойкав і бубонів, але не показувався… Але хіба привиди з’являються серед білого дня та ще й при сторонніх? А може, це тільки я його бачу? Ні, Аліна Вікторівна також бачить.
— Браво! — вигукує привид. — Браво! Яке виконання! Які емоції! Яка потужна енергетика! Яка пристрасть! Давно не чув! Схиляюся! Гратулюю! Дякую! Бо я думав, що вже не дочекаюся, коли тут перестануть знущатися з маестро Огінського. Цілих дві години! Дві години полонез тягнувся, як дитячі шмарклі!
— Мої пальці ще так не вміють, — пробую виправдатися.
— До чого тут пальці? — незнайомець різко змахує рукою, скидає з шиї шарф, знову рвучко намотує його. — Музика — не в пальцях. А отут, у серці! — він з усієї сили гупає себе кулаком у груди. — Якщо її немає тут, то що можуть пальці? Ні-чо-го!
— Ви, мабуть, музикант? — Аліна Вікторівна здивовано дивиться на незнайомця.
— І як ви здогадалися? Був. Грав. Десь, колись і недовго. На органі. Чого ви так дивуєтеся? Авжеж, органи стоять тільки у храмах. Але ж не всі храми закриті — деякі ще й досі діють. Але якби й не грав… Такі твори повинна знати кожна людина. Хіба ні? Олесь! — він квапливо відхиляється від одвірка, робить кілька кроків у нашому напрямку, нервово стрясає коротко стриженою головою і простягає Аліні кістляву долоню з довгими, не по-чоловічому тонкими пальцями. — А ви не плачете за Вітчизною?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 46. Приємного читання.
TextBook