Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Олесю! — доноситься від дверей. — О-ле-сю!

Ядвіга кричить так, ніби хтось цілиться у хлопця зі зброї, а вона хоче закрити його собою. Не встигає. Борис Маркович відштовхує Ядвігу від дверей — вона аж заточується — і стає попереду неї.

— Ти здуріла! Як ти могла? У моєму кабінеті?! У моєму?! Ти… Ти… — він не може говорити, чутно видихає повітря і за три стрибки опиняється біля фортепіано.

Бориса Марковича лихоманить: обличчя налилося кров’ю, побагровіло, а світло-сірі очі на бурячковому тлі здаються майже білими. Та він хутко себе опановує.

— Аліно Вікторівно, ви вже закінчили урок? — питає стримано.

— Так, — вона поспішно закриває течку з нотами, запихає її в сумку і квапиться йти.

— Візьміть! — Борис Маркович подає їй купюру. — Беріть-беріть, ви ж не зобов’язані були приходити додому — це послуга на прохання. Дякуємо! І вибачте, в нас маленькі сімейні проблеми. Вам Олесь нічого поганого не сказав? Не образив?

— Ні-ні, що ви! Ми говорили про музику, тільки про музику! Олесь чудовий музикант і такий чемний! — Аліна Вікторівна квапливо бере купюру і поспішає до дверей.

— І ти, Ірино, також іди до себе, — наказує Борис Маркович.

Підіймаюся нагору й сідаю біля свого вікна-ілюмінатора. За кілька хвилин до будинку під’їжджає санітарна машина. І як вона так швидко дісталася? Бачу, як двоє міцних чоловіків виводять Олеся і заштовхують у задні двері. За вікном хлющить дощ, двір залитий водою. Ядвіга, простоволоса, в кімнатних капцях, бігає навколо машини, намагається побачити Олеся, але автівка без вікон, а двері вже зачинено. Вона гримає кулаками об металеву обшивку і голосно плаче. Я також плачу. Чомусь мені хочеться, щоб цей Олесь справді був моїм братом і щоб учив мене грати на фортепіано.

Ми збираємося в дорогу. Борис Маркович обіцяє показати мені древній замок, на вежі якого гніздяться соколи-боривітри, і старовинний палац при замку. Колись у тому палаці впродовж кількох століть жили князі. А тепер їхні апартаменти займають його пацієнти.

— О, кого там тільки немає! І Наполеон, і Александр Македонський, і Катерина Друга, і римський імператор Нерон, а нещодавно навіть сам бородатий Фідель Кастро поселився. А знаєш, як мене там називають? Доктор Князь. А чом би й ні? Усе правильно — адже тепер палац нібито належить мені, — усміхається Борис Маркович. — То чому ж я, скажи, не ясновельможний князь? А якщо я князь, то ти, значить, хто? Князівна, княжна.

Вагаюся: сказати чи ні, як його називають у дитбудинку? Але вирішую, що краще змовчати. А раптом Борисові Марковичу не сподобається таке прізвисько? Доктор Князь — значно краще, ніж доктор Сніг. Доктор Князь — справді, ніби володар і замку, і палацу, і всіх підданих, які там живуть.

Борис Маркович тим часом стирає мокрою губкою сіру пилюку з вітрового скла, потім полірує його сухою шматиною і поглядає на двері будинку, звідки ніяк не вийде Ядвіга.

— Скільки можна збиратися? Ох, ці жінки! — кидає Борис Маркович мимохідь і знову заводить про палац. — Тому палацу, як я тобі вже говорив, років п’ятсот, але він ще стільки простоїть. А може, й більше. І це при тому, що хто тільки не брався його розвалити, по цеглині розібрати! Наприкінці вісімнадцятого століття, коли ця територія попала під владу Росії, він геть занепав і довго стояв пусткою. У тридцятих роках двадцятого — один із княжих нащадків почав відновлювати родинне гніздо, але вже у тридцять дев’ятому прийшла радянська влада і йому довелося втікати світ за очі, а замок із палацом знову зосталися без господаря. Нова влада розпорядилася було розібрати і мури, і палац, але старовинна кладка виявилася такою міцною, що її так і не змогли зрушити з місця. Навіть кілька німецьких бомб, що впали під час війни, не зруйнували будівлю — всередині геть усе вигоріло, але стіни не піддалися. О, у старовину будували на віки, спеціальний розчин на яйцях замішували — з усіх навколишніх сіл і містечок їх звозили. От той заміс і з’єднав цеглу так, що її й досі ніхто роз’єднати не може.

Після війни там була — ти не повіриш! — конюшня. Уявляєш — конюшня у княжих хоромах! Потім коней кудись вивезли, а приміщення віддали під склад. А недавно там психіатричну лікарню облаштували. Колись на всю область однієї вистачало, а тепер, за останнє десятиліття, душевнохворих стало так багато, ніби на нас якась психічна епідемія посунула, — довелося відкривати ще три в районах. Ця — найбільша з них. Так би мовити, спеціальний об’єкт обласного значення.

Усередині палацу, каже Борис Маркович, нині про колишню буржуйську розкіш вже нічого не нагадує, тепер там усе по-іншому, зовсім по-іншому. Але ж архітектура! Яка архітектура! Князі таки мали смак. Багато хто приїжджає в ці краї, тільки щоб поглянути на неї. Для спецлікарні таке приміщення — просто знахідка, це ж скільки коштів треба було б затратити, щоб збудувати нове! Та й місце для такого закладу — те, що треба: звідси не виберешся, навколо замку — ще й глибокий рів, а значить, і охорони менше потрібно, і клопотів менше.

Ядвіга виходить із будинку. На ній — приталена чорна сукня з декольте і довгими рукавами, прозорий чорний шарфик, накинутий на плечі і зав’язаний на грудях так, що прикриває декольте. Чорне волосся підняте і зашпилене на маківці. Борис Маркович здивовано і трохи нервово розводить руками.

— Ядзю, серденько, це що за демонстрація? У таку спеку! Ми ж із тобою вчора домовилися… Чи ти забула?

Ядвіга мовчки повертається в дім. Ми знову чекаємо. Борис Маркович розповідає мені про соколів-боривітрів, які живуть у вежі біля палацу. Цієї пори соколята саме стають на крило — може, мені пощастить побачити їхній перший політ. Це було б здорово!