Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Мені хочеться знову впасти йому на груди, впасти і не відхилятися. І слухати, як б’ється його серце, і вдихати запах його поту. Боже, що зі мною? Бракувало ще закохатися! Ні-ні, тільки не тепер! Попереду ж випускні екзамени, потім вступні до інституту.

Кохання, особливо в моєму віці, тим паче кохання з першого погляду, що його люди так люблять романтизувати, дуже схоже на один із видів божевілля. Нерідко воно закінчується погано, може навіть понівечити всю долю. Тато розповідав мені про такі випадки. Молодим людям треба вчитися, робити кар’єру, утверджуватися в житті, а їм жодна наука в голову не лізе, всі справи відходять на задній план. До того ж з першого погляду ніколи не можна визначити, хто перед тобою. І взагалі, емоціям піддаються тільки слабкі люди, сильні — понад емоціями, понад сентиментами, понад усілякими там мусі-пусі й зітханнями-стражданнями. А ми з татом належимо до сильних.

Але цієї миті я дуже сумніваюся у своїй силі. Хіба в сильних людей так тріпоче серце і підгинаються ноги? Хіба сильній особистості може ось так відібрати мову? І від чого? Від чийогось запаху, від флюїдів, що просочуються крізь звичайнісінький сірий светр…

Добре, що кореспондент «молодіжки» приїхав усе-таки з приводу віршів, а не через… щось інше. Він якось геть не по-журналістськи дивиться на мене і пропонує поговорити десь у затишному місці, за чашкою кави, бо учительська його особисто не налаштовує на розмову про поезію, учительської він навіть тепер побоюється, ніби раптом повернувся на років десять назад.

Протестую: «Це неможливо, як я можу піти з уроків?» Роман сміється: «Скажеш, що я тебе викрав». А тоді серйозно: він же кореспондент, приїхав за редакційним завданням, спеціально, щоб зустрітися зі мною, і моя класна керівниця про це знає. А директор школи он уже навіть печатку на відрядному посвідченні поставив.

Мені вже байдуже: знає моя класна керівниця чи не знає, ставив директор печатку чи ні. Розвертаюся на сто вісімдесят градусів, виходжу з учительської і — на вулицю. Спускаємося невисоким схилом до парку, заходимо в маленьку кав’ярню біля центрального входу. Роман замовляє дві кави, тістечка і шоколадку. Відмовляюся — так багато солодкого! Але він наполягає:

— Іриско! Не командуй! Я старший і знаю, що тобі зараз дуже потрібна глюкоза. Глюкоза — пожива для мозку, в тебе ж випускний клас, купа всіляких іспитів, тобі треба думати.

Іриско? От іще вигадав! Іриска й Ірис — це, як любить повторювати мій тато, наче два полюси Землі. Іриско… Спробував би мене так назвати Сашко Будний. Але Романові можна. З Романових уст це звучить якось солодко… Як смак справжньої іриски. Мені треба думати? Може. Потім. Бо зараз я зовсім не чую голови. Тільки у грудях щось стугонить і то стискається, то розливається дивною млістю. І мені вже не важливо — буде Роман хвалити мої вірші чи критикувати. Тільки б він був поруч… Хоча краще все-таки хвалив би…

Виявляється, Роман — не кореспондент. Точніше, поки що не кореспондент. У нього переддипломна практика в «молодіжці». Взяли його у відділ культури, але працювати він у ньому не буде — має серйозніші наміри і зовсім інші теми. Це його провина, що я досі не отримала відповідь, йому вже й від завідувачки перепало за це. Бо він хотів зустрітися зі мною особисто, а поїздку в рідні краї кілька разів доводилося відкладати. Чому в рідні? Бо цей край — його мала батьківщина, в селі Привітник, за сто двадцять кілометрів звідси. Там він народився, там закінчив школу, звідти пішов до армії. Служив у військово-морському флоті, а після демобілізації вступив на факультет журналістики. Першу спробу робив ще після десятого класу, але не пройшов за конкурсом.

Коли з відділу листів йому передали моє поетичне послання, подумав: а чому б не побачитися з симпатичною землячкою? Ну не просто симпатичною, а дуже-дуже симпатичною! Звідки він знав, що я симпатична, навіть дуже-дуже? От коли з’їм шоколадку, тоді й здогадаюся: він же спочатку подивився на фото, яке я надіслала, а тоді вже взявся читати вірші.

Вірші непогані — є настрій, є кілька свіжих образів, відчувається начитаність, ерудиція, а головне — є чуття слова. Щоправда, мої творіння ще трохи наївні, але з часом це зазвичай минає, звісно ж, якщо автор не полишає справи та продовжує писати. Він обов’язково підготує добірку моїх віршів, напише до неї врубку і постарається проштовхнути в газету до того, як розпочнуться вступні іспити у вишах. Я ж, звісно, буду вступати на українську філологію? Добре було б, до київського університету. Але публікація може знадобитися мені в будь-якому іншому місті чи виші, головне, щоб вступала я на філологію.

— Знаєш, що треба зробити, щоб ціле життя не працювати, але мати гроші? — усміхається лукаво.

— Хіба так буває, — дивуюся, — щоб нічого не робити й отримувати зарплатню?

— Буває! Просто треба вибрати свою справу, саме свою, ту, до якої лежить душа. Тоді будеш сприймати її як улюблене хобі, а не роботу. Один поет, здається, Василь Федоров, написав:

Упаси вас Бог такой заботы:

О прошедшей юности тужить,

Делать нелюбимую работу,

С нелюбимой женщиною жить…

Добре сказав, еге ж?

— Добре, — погоджуюся. — І з не коханим чоловіком — теж, не дай Боже…