Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Потім гуляємо парком. Спочатку я з острахом думаю про те, як поводитися, якщо він раптом обніме мене. Досвіду в мене — нуль. Дівчатам соромно зізнатися, що тато мені суворо заборонив навіть думати про такі дурниці, як… Та не буду згадувати про це. Отже, якщо я пригорнуся у відповідь на Романів порив… Хм… Тоді він може погано про мене подумати, мовляв, он вона яка, ця Іриска, — легкодоступна, зразу ж м’якне, сама мало на шию не вішається. А якщо відштовхну… Може образитися чи вигадати собі, що в мене є хтось інший, а я не хочу, щоб він так вважав.

Трохи пізніше подумки благаю, щоб пригорнув мене. Навіть телепатичні сигнали посилаю: «Ну обніми ж! Ну поцілуй! Ну хоча б доторкнися!» Мабуть, телепат із мене нікчемний. Роман рукам волю не дає, тільки говорить і говорить: про поезію, про знайомих письменників, про редакцію, про літературну студію при університеті, яка могла б мені дуже придатися, і вже заради неї варто поступати саме до Києва. А тоді раптом спохоплюється:

— Та ж за сорок хвилин останній автобус до села! Як не встигну, доведеться тут же, в парку, ночувати.

Мчимо щодуху до зупинки. Роман на ходу заскакує у тролейбус, із дверей посилає мені повітряний поцілунок. Я мало не танцюю — нарешті! Хоча б повітряний, але ж поцілунок! Мій перший…

Завтрашній день Роман має провести в мами, а ввечері знову приїде до міста, прямо на вокзал, і потягом — до Києва. У нього й квиток на зворотній рейс є.

Але він приїхав по обіді. І не на вокзал, а до моєї школи. Я вийшла після уроків й очам не повірила — стоїть, усміхається, в руках букетик пролісків, біля ніг — валізка. Сказав, що забув дещо уточнити. Ми уточняли аж до відправлення потяга. І знову — поцілунок. І знову — повітряний.

Ну який же він нерішучий, цей кореспондент молодіжної газети! А ще кажуть, що журналісти нахабні.

Темрява густа і липка, як чорничний кисіль. А я — дурний метелик, що необачно впав у посудину з цією желейною масою. Тріпочу й тріпочу крильцями, а вирватися — зась. І заснути також не можу. Думаю про Романа. Він уже склав державний іспит і працює там, де проходив переддипломну практику. Дуже задоволений, бо й колектив гарний, і робота цікава — він про неї з дитинства мріяв. «А що ще треба для цілковитого щастя? Тільки, щоб кохана людина була поруч». Так він написав в останньому листі. Як це розуміти: як зізнання, що такої людини ще немає, чи як натяк на те, що вона вже є, але не поруч? Я могла б бути, принаймні, в одному з Романом місті, якби послухалася його і подала документи до київського університету. Якби… Але я навіть не наважилася сказати татові, що дуже цього хочу. В думках і говорила, і переконувала, і благала, і заперечувала, а от вголос — ні слова. А що б це мені дало? Нічогісінько. Тато ж краще знає, що мені потрібно для щастя. Тата треба слухатися.

На сусідніх ліжках посопують дівчата — ще троє абітурієнток, поселених разом зі мною в маленькій кімнаті. Вони всі з одного міста, з Хмельницького, всі русяві, стрижені «під хлопчика» і тримаються гуртом: разом сиділи аж за північ над підручниками, а потім так само дружно, стомлені й начитані, попадали на гуртожитські подушки. Я після вчорашньої консультації в інституті навіть не відкривала книжку. По-перше, це психологічно неправильно — перед самим іспитом змішувати всю інформацію, як нарізані овочі у вінегреті. А по-друге… Не хочу! Ну не хочу я сюди вступати! А математику просто ненавиджу.

Тато зупинився в готелі в центрі міста. Готель називається «Дніпро». Тато ще й жартував: «У Львові є все, навіть Дніпро». Вчора, поки я була на консультації, він навідувався до тутешньої лікарні, де працює його однокурсник. А сьогодні вранці заїхав за мною. Невиспана і трохи зачмелена задухою — тут, серед кам’яних вулиць, вона особливо дошкуляє — звично ковтаю свою щоденну пігулку, запиваю її водою з-під крана — мінералку забула купити — і поспіхом збираюся: чищу зуби, розчісуюся, одягаю новеньку сукню, взуваю білі босоніжки. Ми з татом маємо ще поснідати в невеличкій їдальні за рогом, в якій чомусь готують виключно грузинські страви. Вчора йому дуже сподобалося чахохбілі і він сказав, що ми будемо там харчуватися.

— Ірино, ти неправильно одяглася, — суворо каже тато, коли я вже стою біля дверей. — І взулася…

Хмельничанки здивовано повертаються до нього, переглядаються між собою. Мені незручно перед ними.

— Чому? — запитую знічено.

— Надто легковажно. Інститут — не театр або концертна зала. В екзаменаційній комісії солідна львівська професура, можна сказати, медична еліта. Треба справити враження серйозної дівчини, а не вертихвістки. Ти ж знаєш, що незнайому людину по одежі стрічають…

Авжеж, знаю. І по чому випроводжають — також знаю. Але ж… Цікаво, а як же вдягаються серйозні дівчата в таку спеку? І чому львівській професурі має бути не до шмиги моя блакитна крепдешинова сукенка з короткими рукавами і з білою мережкою на грудях? Модна, новенька, тільки-но з крамниці — я її ще жодного разу не вдягала, тримала спеціально на вступні іспити. І босоніжки до неї підходять. Ну гаразд. Покірно повертаюся назад, відкриваю валізу і розкладаю на ліжку все, що прихопила з собою з дому. Тато прискіпливо розглядає мій літній гардероб.

Сусідки-хмельничанки знову скептично переглядаються, хмикають і демонстративно виходять із кімнати. Тато ще більше хмуриться.

— Ти куди збиралася? На показ мод? Жодного пристойного костюма не взяла. І що тепер робити? Доведеться купувати. Ну й задачку ти мені загадала! Спробуй у цій країні вічних дефіцитів купити щось усього-на-всього за дві години до часу ікс…

Хіба він не бачив: дівчата також пішли у відкритих літніх сукенках і босоніжках. Що в цьому непристойного? Але я мовчки йду за татом до автівки. Купити костюм чи взуття — дійсно непроста справа, бо в наших крамницях навіть трусики і мило — дефіцит. Що не викинули б на продаж: масло, ковбасу, туалетний папір чи чоботи, — зразу кілометрова черга зі сварками, а часом і з бійками. Де ж ми з самого ранку будемо шукати пристойний костюм?

Під’їжджаємо до центрального універмагу. Тато йде попереду, я — за ним. Не зупиняємося біля жодного відділу, зразу ж підіймаємося сходами на останній поверх, де знаходиться дирекція. Тато наказує мені чекати, а сам зникає за широкими дерев’яними дверима. За годину я вже одягнута в темно-синю чеську двійку з довгими рукавами і білу блузку з розкішним жабо. Волани доладно випинаються на грудях і ледь визирають із рукавів піджака. Непогано, але поки доїжджаємо до інституту, блузка на спині стає мокрою, цівки поту стікають по хребту. Надворі вже зранку спека, а що буде в полудень? Снідати немає часу, а мені й не хочеться. Тільки спрага допікає.

Першими складати іспит ідуть п’ятеро добровольців. Цікаво, справді найбільш упевнені чи ті, в кого елементарно нерви здають? Хтось у кутку бурчить, що то ніякі не герої, а «договірники» — за них уже і домовлено, і заплачено, то чого їм боятися? Звідки тому буркотунові знати? За мене тато також домовлявся, але ж я чекаю, бо все одно спершу треба скласти іспит, а тоді вже говорити про умови. Добровольці виходять нібито задоволені. Після них — черга, за алфавітом.