Тихенько стукаю у двері учительської, але ніхто не озивається. Та тут нікого немає. Ніякий кореспондент не приїжджав. От і добре! Кому треба було так мене розігрувати та ще й Катерину Іванівну в цей дурний жарт втягувати?
Відважно смикаю двері, заскакую в учительську, щоб переконатися напевне, що вона порожня, і з розгону падаю на груди хлопцеві, який саме йшов відчиняти. Його обличчя десь наді мною, а перед моїми очима — сірий пуловер, з-під якого визирає сорочка у дрібну сіро-блакитну клітинку. За ту коротку мить, що мимоволі тулюся до його грудей, встигаю почути чіткий стукіт серця і вловити запах молодого чоловічого тіла. Це так несподівано і бентежно, що я гублюся і не можу ні відірватися від незнайомця, ні обійти його. Стою, впираюся руками в груди і дивлюся з відстані якихось п’яти сантиметрів на пуловер і сорочку. Стою, мовчу і дивлюся.
— Ірис? — першим озивається хлопець.
Ірис… Он воно що! Місяці два тому я надіслала вірші до молодіжної газети. Відповіді з Києва так і не отримала, хоча добре знаю, що, за законом, протягом двох тижнів редакція повинна відписати на будь-який лист — так у них на останній сторінці зазначено. Не відгукнулися, значить, або загубилися мої вірші десь у дорозі, або так не сподобалися, що й відповідати мені в редакції не захотіли. Зрештою, я ще школярка, може, це тільки молоді, що працює, обов’язково відписують.
Справжнє ім’я та прізвище я вказала тільки на конверті, під адресою, а під віршами — Ірис. Ніде правди діти, сподівалася, що мої опуси таки надрукують. Але разом із тим потерпала — борони Боже, щоб про це дізнався тато. Він ще до Нового року домовився з кимось в інституті про місце для мене, спить і бачить мене фармацевтом. Каже, це дуже престижна, прибуткова та потрібна професія, дуже-дуже. На науковців у фармацевтиці вся надія невиліковно хворих. Мусить же бути порятунок і від раку, і від хвороби Паркінсона, і від Альцгеймера, і ще від десятків інших недуг. Але його треба шукати, експериментувати, створювати. Тато психіатр, проте і він дещо винайшов, дещо суперважливе, про що скоро заговорить увесь світ. А якби ще я йому допомогла…
Музичну школу я не закінчила — тато сказав, що вже добре граю і для загального розвитку цього досить, то навіщо даремно гаяти час? Література — це взагалі марна справа, дурне переставляння літер на папері, користі з неї на макове зерно. За всю історію людства вже стільки написано, що додати більш нічого. То навіщо папір псувати?
Мабуть, тато має рацію. Зрештою, як завжди. У медицині ще непочатий край роботи — он скільки невиліковних хвороб, і старих, як світ, і нових, що невідь-звідки насуваються на нашу бідну земну кулю. А ліків від них немає або ж вони недосконалі. Тож відкриття у фармакології скоро справді стануть чи не найважливішими для людської цивілізації. Ну хіба після проблеми забезпечення харчами, бо людей стає більше і більше, а от родючих ґрунтів не додається. А література… Написано вже і про любов, і про ненависть, і про зраду, і про страждання… Та про все! Абсолютно про все! Але я от узяла та й зіпсувала аж чотири аркуші паперу. Саме напередодні читала «Туманність Андромеди» Єфремова, а тато запитав, чи знаю я про туманність Ірис у сузір’ї Цефея. Я не знала, але назва цієї загадкової туманності мені так сподобалася, що я підписалася під віршами — Ірис.
Отож, вкинула конверт із віршами в поштову скриньку і за своїми страхами та клопотами з геометрією забула про нього. І тепер кореспондент приїхав, щоб сказати мені… Що ж він має сказати? Що? А може, все-таки не вірші привели його до нашої школи? Може, щось інше… Та хай уже швидше каже. Що має бути, те буде.
— Роман, — відрекомендовується хлопець.
Нарешті відступаю від нього і бачу його різко окреслені вуста, вперте, важкувате підборіддя, ледь-ледь хвилясте чорне волосся, карі з дещо світлішими іскринками очі. Очі привітні і якісь такі… ну, ніби весь час усміхнені. Може, так здається через оті іскринки в карих зіницях, схожі на крапельки молодого меду?
Мені хочеться знову впасти йому на груди, впасти і не відхилятися. І слухати, як б’ється його серце, і вдихати запах його поту. Боже, що зі мною? Бракувало ще закохатися! Ні-ні, тільки не тепер! Попереду ж випускні екзамени, потім вступні до інституту.
Кохання, особливо в моєму віці, тим паче кохання з першого погляду, що його люди так люблять романтизувати, дуже схоже на один із видів божевілля. Нерідко воно закінчується погано, може навіть понівечити всю долю. Тато розповідав мені про такі випадки. Молодим людям треба вчитися, робити кар’єру, утверджуватися в житті, а їм жодна наука в голову не лізе, всі справи відходять на задній план. До того ж з першого погляду ніколи не можна визначити, хто перед тобою. І взагалі, емоціям піддаються тільки слабкі люди, сильні — понад емоціями, понад сентиментами, понад усілякими там мусі-пусі й зітханнями-стражданнями. А ми з татом належимо до сильних.
Але цієї миті я дуже сумніваюся у своїй силі. Хіба в сильних людей так тріпоче серце і підгинаються ноги? Хіба сильній особистості може ось так відібрати мову? І від чого? Від чийогось запаху, від флюїдів, що просочуються крізь звичайнісінький сірий светр…
Добре, що кореспондент «молодіжки» приїхав усе-таки з приводу віршів, а не через… щось інше. Він якось геть не по-журналістськи дивиться на мене і пропонує поговорити десь у затишному місці, за чашкою кави, бо учительська його особисто не налаштовує на розмову про поезію, учительської він навіть тепер побоюється, ніби раптом повернувся на років десять назад.
Протестую: «Це неможливо, як я можу піти з уроків?» Роман сміється: «Скажеш, що я тебе викрав». А тоді серйозно: він же кореспондент, приїхав за редакційним завданням, спеціально, щоб зустрітися зі мною, і моя класна керівниця про це знає. А директор школи он уже навіть печатку на відрядному посвідченні поставив.
Мені вже байдуже: знає моя класна керівниця чи не знає, ставив директор печатку чи ні. Розвертаюся на сто вісімдесят градусів, виходжу з учительської і — на вулицю. Спускаємося невисоким схилом до парку, заходимо в маленьку кав’ярню біля центрального входу. Роман замовляє дві кави, тістечка і шоколадку. Відмовляюся — так багато солодкого! Але він наполягає:
— Іриско! Не командуй! Я старший і знаю, що тобі зараз дуже потрібна глюкоза. Глюкоза — пожива для мозку, в тебе ж випускний клас, купа всіляких іспитів, тобі треба думати.
Іриско? От іще вигадав! Іриска й Ірис — це, як любить повторювати мій тато, наче два полюси Землі. Іриско… Спробував би мене так назвати Сашко Будний. Але Романові можна. З Романових уст це звучить якось солодко… Як смак справжньої іриски. Мені треба думати? Може. Потім. Бо зараз я зовсім не чую голови. Тільки у грудях щось стугонить і то стискається, то розливається дивною млістю. І мені вже не важливо — буде Роман хвалити мої вірші чи критикувати. Тільки б він був поруч… Хоча краще все-таки хвалив би…
Виявляється, Роман — не кореспондент. Точніше, поки що не кореспондент. У нього переддипломна практика в «молодіжці». Взяли його у відділ культури, але працювати він у ньому не буде — має серйозніші наміри і зовсім інші теми. Це його провина, що я досі не отримала відповідь, йому вже й від завідувачки перепало за це. Бо він хотів зустрітися зі мною особисто, а поїздку в рідні краї кілька разів доводилося відкладати. Чому в рідні? Бо цей край — його мала батьківщина, в селі Привітник, за сто двадцять кілометрів звідси. Там він народився, там закінчив школу, звідти пішов до армії. Служив у військово-морському флоті, а після демобілізації вступив на факультет журналістики. Першу спробу робив ще після десятого класу, але не пройшов за конкурсом.
Коли з відділу листів йому передали моє поетичне послання, подумав: а чому б не побачитися з симпатичною землячкою? Ну не просто симпатичною, а дуже-дуже симпатичною! Звідки він знав, що я симпатична, навіть дуже-дуже? От коли з’їм шоколадку, тоді й здогадаюся: він же спочатку подивився на фото, яке я надіслала, а тоді вже взявся читати вірші.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 51. Приємного читання.
TextBook