— А ти, значить, цікавилася моїми книжками, читала… І в записник заглядала. Казав же тобі: йди вчитися на фармацевта, допомогла б мені винайти кращі ліки замість тієї, як ти кажеш, гидоти.
— Та я вже маю освіту. І багато читаю. Зокрема англійською. Ти ж іще не забув, що я викладала іноземну мову?
То Ядвіга раніше викладала англійську?
Борис Маркович якийсь час мовчить. Може, Ядвіга переконала його і тепер йому нічого сказати? Я навіть думаю, що зараз він вийде зі спальні, тож готуюся втекти. Але він знову говорить: спокійно і чітко карбує кожне слово, ніби відбиває ритм на барабані.
— Я працюю до сьомого поту — вдень лікую, а вечорами займаюся науковими експериментами, бо хочу зробити людей щасливими, хочу змінити світ, який Всевишній створив недосконалим.
— Ах, то ти будеш виправляти помилки Всевишнього? — Ядвіга чи то хлипає, чи то сміється. — Що ж, якщо це можливо, якщо ти справді знаєш, як зробити цей світ щасливим, то почни з мене. З мене почни! Зроби мене щасливою! Зроби! Мене! Щасливою!
Вона плаче. Голос Бориса Марковича раптово змінюється, стає якимсь металевим, аж поскрипує, ніби дві залізні пластини труться одна об одну. Я навіть уявляю, як вони викрешують іскри. Мені страшно. Опускаю індійську вазу на підлогу, скоріше б утекти нагору. Але ось лунає моє ім’я. Його крізь сльози промовляє Ядвіга. Не можу розібрати, що вона каже, — це ж треба було саме тепер прийняти вазу! — чую тільки «Ірина». Знову прилаштовую свій апарат для підслуховування. Борис Маркович не підвищує голос, але все частіше зривається на металеве скрипіння. Мабуть, тому, що намагається стримати гнів, тамує крик.
— То ти хочеш, щоб я повернув її в дитбудинок і дав спокій? А чим її життя тут гірше за те, що було там? Чим? Я вирвав її з притулку, з того кагалу, де вона всього і всіх боялася, де днями була голодною. Тепер вона вчиться у престижній школі, ходить на музику, має розумних і небідних батьків, забуває свої страхи. Перед нею — щасливе майбутнє. Навіщо їй оте дурне минуле? Навіщо? Ти в неї питала? Вона — мій найбільший успіх! Моя козирна карта! Моя зірка! Ти це розумієш чи ні?! І тільки спробуй…
— То впорядкувати світ чи підпорядкувати? Зробити людину щасливою чи слухняною? І що таке щастя без пам’яті? І хто ти такий, щоб її забирати? Гадаєш, надлюдина? А може, андроїд? На нього ти більше схожий! — Ядвіга вже не плаче, а також карбує слова. — Найдорожче, що в мене є, — пам’ять про моїх батьків і про нашу доцю, про Масю. Я нікому її не віддам! Нікому! Хай болить, але вона моя! Тільки моя! Я хочу, щоб боліло. Хочу! Хочу! Хо-чу!!! Бо як перестане боліти, то, значить, я вже буду мертва! І Олесь… Не чіпай мого Олеся! Заради Бога — не смій! Я люблю його більше за всіх на світі! Чуєш? Більше за всіх, хто ще живе…
— Мазохістка! Ненормальна мазохістка! — з притиском каже Борис Маркович і стрімголов вибігає зі спальні.
Ледве встигаю сховатися під столом і потягти на себе кінець скатертини. Але, здається, він не побачив би мене, навіть якби я стояла на повний зріст. Грюкає дверима кабінету, перекидає стілець. Ядвіга прибігає слідом, просить вибачити цей нервовий зрив і повернутися — вона сьогодні не зможе залишитися сама. Борис Маркович мовчить. Вона знову просить. Разом вони виходять із кабінету і повертаються у спальню. Навіщо вона це зробила? Це так не схоже на горду Ядвігу.
Утікаю нагору, у свою маленьку фортецю. Потвора знову пробирається сюди, простягає до мене лапи. Але я вже вмію перетворюватися на метелика — хай спробує спіймати. А може, цей метелик і є мій ангел-охоронець, а я справжня — та, що залишається у своєму тілі? Хай так. Головне — вірити…
Пазл п’ятнадцятий ФортепіаноЯдвіга хотіла, щоб я вчилася грати на флейті, — тоді вона віддала б мені свою. Виявляється, Ядвіга, коли була студенткою, грала в духовому оркестрі інституту, а як викладала в педагогічному училищі, то навіть створила там свій музичний ансамбль. Але вже кілька років вона не викладає і не грає. А флейта дуже добра і надзвичайно чутлива. Іноді Ядвізі здавалося, що вона жива: «Ще, бувало, й губами не торкнуся, тільки дихну і подумаю, яку мелодію грати, а вона вже бере потрібну ноту. Цю флейту виготовив відомий майстер із Коломиї — я з батьками там відпочивала. У тому місті ми з ним і познайомилися, а згодом і подружилися. Дід Орест зробив її з гірської ялини. Бережу її як пам’ять про той час. Але музичний інструмент має звучати, тільки тоді він справді живе. Шкода, що флейта мовчить».
Дивуюся: то чому ж мовчить? Хай би Ядвіга грала — якщо не в ансамблі, то хоча б удома, для себе, ну і для нас із Борисом Марковичем. Ядвіга не відповідає — відвернулася до вікна, ніби й не чує.
А Борис Маркович запротестував: ну хто з дівчат нині грає на флейті? От піаніно — інша справа: і вигляд, і розмір, і діапазон, і престиж, як-не-як, що теж важливо. Піаніно і тільки піаніно!
І мене записали на відділення фортепіано. Аліна Вікторівна, молода викладачка, яка тільки минулого року закінчила консерваторію, сказала, що мене привели трохи запізно — зазвичай дітей записують до музичної школи в сім років, але якщо я маю дар і якщо буду дуже-дуже старатися, то ще зможу стати великою піаністкою — такі випадки історії відомі.
Борис Маркович хмикнув:
— На славу великої піаністки ми не претендуємо — в нас інші плани. Але дівчинка повинна бути всебічно розвиненою.
— Гаразд, будемо розвиватися, — усміхнулася Аліна Вікторівна. — Але не зарікайтеся, шановний тату, — діти частенько відхиляються від батьківських планів і йдуть своєю дорогою.
— Це не про нас! — категорично заперечив Борис Маркович.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 44. Приємного читання.