Розділ 13 Що далі

Коли Єрофеєв уявляв, що так ось якась тварюка могла вибирати його Настю, то сатанів. Це було раніше, коли ще були сили. А зараз він став кволий та байдужий до всього. Навіть не зрадів, коли сказали, що його відпускають. Здатність радіти прийшла десь за місяць більш-менш нормальної їжі та відпочинку.

Єрофеєв потрапив на фронт з кількома сотнями колишніх офіцерів, яких звільнили з таборів, як казали, на особисте прохання Жукова. На початку війни старших офіцерів не вистачало, і Сталін на це погодився. Єрофеєв загинув у 1943 році під час форсування Дніпра, коли знову командував полком. Жінку і дітей він побачив один раз, коли у Казані лежав у шпиталі з пораненням. Вони встигли знов одружитися, жінка навіть завагітніла. Ховали Єрофеєва з почестями, навіть іменем його колгосп назвали десь на Черкащині.

А Дубківський втік із Праги далеко. Великий океанський корабель заплив у порт. Став на якір. Сходами злетів Дубківський з невеличким саквояжем. На березі його чекали Чет та Міра. Був 1946 рік, у них вже були дорослі діти. Двоє. І троє менших.

— Чете! Міро! — Дубківський кинувся до них, обіймалися. — Як я радий вас бачити! Ну як ви тут? Що за земля Австралія?

— Не Україна, звісно, але жити можна, — засміялася Міра.

— Їдьмо, — сказав Чет. Тут тільки Дубківський помітив, що лівиці рукав сорочки товариша порожній. Не було руки.

— Господи! А що трапилося? — здивувався Дубківський.

— Я і тут до армії потрапив, — зітхнув Чет.

— За віком його б не брали, але він добровольцем пішов, — уточнила Міра.

— Ну а як інакше? Ця країна нас прийняла, як же я міг її не захищати. Воював. На Філіппінах, це острови такі, був поранений, — розповідав Чет. Потрапили в оточення, рану нічим було обробити. Тропіки, пішло зараження. Довелося ампутувати руку.

— Слухай, ми з тобою та ще парочка. Вухастик і Однорук, сьогодні на арені! — засміявся Дубківський.

— Та мені та ліва і не дуже потрібна, тільки ось на гітарі не можу грати. Оце погано, — зітхнув Чет.

Сіли до машини. Міра була за кермом.

— Діти, а хочете посміятися? — спитав Дубківський. Зненацька скинув кашкет і почав мотати своїми величезними вухами. Всі зареготали. Потім показував фокуси з картами.

Вже увечері сиділи за столом, їли, випивали.

— Інколи я ті валізи згадую. Думаю, от би залишити собі хоча б частину скарбів, — сказав Дубківський.

— І що? — спитала Міра.

— А потім думаю, що і добре. Живий, здоровий, навіщо мені золото те? Диявольський метал. Хай йому грець.

— Та і то так, — кивнув Чет. — Міро, а зіграй нам що-небудь.

Міра узяла гітару і заграла. У Чета виступили сльози на очах. Дубківський бачив, як Чет дивився на Міру, закрутив здивовано головою. Скільки років минуло, а Чет був все такий же закоханий, наче пацан.