Розділ 13 Що далі

— Що?

— Я не хочу жити без тебе. Давай застрелимося разом.

— Ні, ти що! — обурився Ліберман. — А хлопчики? Вони ще школярі, на кого ми їх залишимо? До того ж ти ще молода, ти — гарна жінка, ти мусиш жити! Заради дітей, заради мене, жити!

— Ні! — сказала вона зненацька спокійно і впевнено. — Я піду з тобою.

— Ні, — теж спокійно сказав Ліберман. — Хлопчикам потрібна матір. Вони ще малі, не можна їх залишати самих. Не можна. Оксано, мила, треба зробити все, як я сказав. Повір мені, я все обміркував. Все-все. Іншого виходу просто не існує.

Ліберман міцно обійняв дружину, поцілував її.

— Я зроблю все сам, тобі лише треба буде триматися нашої версії на допиті. Ти це зможеш, люба, зможеш.

Ближче до вечора в кабінеті слідчого, який керував розслідуванням у Москві, задзеленчав телефон.

— Слухаю! Що? Як? От чорт! — він підхопився і побіг.

У квартирі Ліберманів плакала Оксана, біля неї тремтіли два перелякані хлопчики у шкільній формі, її діти. В кабінеті лежав сам комісар з простреленою головою і розкиданими вухами, які він так і не відрізав, бо лікарі не могли наважитися на незвичну операцію. У сусідній кімнаті давали свідчення сусіди.

— Страшні речі кричав! Я боюся і повторювати таке! Жах! Суцільна контрреволюція! Я вухам своїм не вірила! Бо він же поважна людина, в наркоматі працював! — доповідала якась ошатна пані.

— Чорт! — слідчий вийшов з квартири. — Ну що, — звернувся до слідчого з провінції. — У нас тепер один Жникін живий залишився. Тепер з ним треба працювати, бо ж зовсім справа розвалиться!

Жникін спочатку кричав, а потім підписав лівою рукою (праву зламали під час допиту) усе, що йому сказали. Після чого був розстріляний, як член групи ворогів народу та шпигунів на чолі з покійним Ліберманом. Оксану та дітей не чіпали, навіть дозволили залишитися у квартирі, щоправда, у дві кімнати підселили ще жильців.

Андрій Єрофеєв відбув у таборах чотири роки. Позаду було слідство і суд. На слідстві його били і катували. Вимагали свідчень та зізнання. Він не зізнався. Навіть коли вони щипцями давили його яйця, він непритомнів, але не здався. Він був вірним солдатом революції, він не міг піти проти партії! Від нього відчепилися, бо майже всі інші, які були арештовані по його справі, зізналися. Був суд. До суду він зміг передати листа дружині, тій самій дівчині, яку він колись підібрав після тортур отамана Куделіна. Тепер передав, щоб вона подала на розлучення і публічно відмовилася від нього. Заради себе і дітей. Він не знав, отримала вона листа, чи ні. Не знав, що сталося з нею далі. Деяких дружин ворогів народу арештовували, навіть розстрілювали, як і чоловіків. Деяких просто висилали з Москви. Він сподівався, що його Насті пощастило.

Його ж відправили на Колиму. Спочатку валити ліс, тепер ось працювати у шахті. Єрофеєв штовхав поперед себе тачку з вугіллям. Ледь тримався на ногах, хитався, але котив тачку.

— Єрофеєв! Сюди! — крикнув йому бригадир. Колишній комполку у рваному одязі, хитаючись, поплентався до бригадира, який важив удвічі більше, бо під’їдав з пайок простих роботяг.

— Ув’язнений Єрофеєв прибув, — доповів колишній комполку.

— Сходи на табірний пункт, чекають там тебе.

Єрофеєв кивнув і пішов. Він давно вже нічого не чекав і нічому не дивувався. Можливо, його розстріляють. Коли почалася війна, то таборами пішли цілі хвилі розстрілів. Багато засуджених за 58-ю статтею були страчені і в їхньому таборі. Єрофеєва чомусь залишили. Можливо, через пункти статті: у нього був другий, сьомий та дванадцятий. Хоча розстрілювали і з такими. Він же звик до свавілля, до того, що нічого не можна передбачити і нічого не можна пояснити. Щось відбувалося, і не можна було сказати, чому саме так, а не інакше. А головне, чого чекати далі.

— Так, Єрофеєв, прислали тут за тобою. Кажуть, що фронту ти потрібен, — засміявся керівник табору. — Ти той, Єрофеєв, не ображайся, коли щось. Я ж думав, ти ворог народу, а тебе он на фронт забирають, — тихо сказав товариш начальник. Той самий, що кілька місяців тому особисто ледь не до смерті побив колишнього комполку держаком від лопати. Нізащо побив, «у порядку виховної роботи». Просто випив спирту, схотілося розважитися, а тут чвалав якийсь доходяга. Ну товариш начальник схопив держак і бив, поки не заморився. Він був угодований, лисий, напахчений одеколоном. Любив ходити до жіночого відділення табору, шикував жінок у ряди і гордо ходив, вибираючи, з якою злягтися. Мацав, заглядав у рота і під спідниці, наказував посміятися чи пройтися. Наче коня на ярмарку вибирав. І кожній було за щастя, коли вибирав саме її. Бо товариш начальник спочатку годував обідом з їдальні для адміністрації, а після всього давав півбуханки хліба і шматок цукру. То всі хотіли стати його коханкою.