Розділ 13 Що далі

— Кому дозволили втекти? — перепитав слідчий.

— Контрреволюційному чудовиську! — повторив Жникін. — Велетню з хлібного тіста, вони його Шпилем називали.

Жникін віддано дивився в очі слідчому, отримав кулаком в обличчя, покотився зі стільця. Слідчий підхопився і додав ще ногами.

— Я тобі дам голову мені дурити! Чудовисько! З тіста! Ах ти ж козел! — лютився слідчий. Бо вже сподівався, що дійсно є щось серйозне на Лібермана, який зараз був великим цабе у Москві. А чим вище фігурант справи, тим швидше на ній можна зробити кар’єру! Але чудовиська, це ж маячня якась!

Слідчий плюнув на Жникіна і сів за стіл вкрай невдоволеним. Колишній матрос борсався на підлозі, випльовував з рота кров і останні зуби.

— Товаришу слідчий, я ще по Ліберману згадав! У нього портсигар нагородний від ворога народу Троцького! — прохрипів Жникін з підлоги.

— О, це вже краще! — зацікавився слідчий, підхопив Жникіна, всадив на стілець, навіть дав рушник, щоб той кров обтер. Сам швиденько писав протокол. Детально розпитував про портсигар. Жникін почав посміхатися. Дуже хотів утопити тих гадів, які жили, як коти в маслі, тоді як він, справжній герой революції, старцював.

— А ще жінка у нього сумнівного соціального походження, у неї батько до революції банком володів!

— Зовсім добре! — зрадів слідчий, який хоч і недавно служив в НКВС, але вже відчував, що справа вийде перспективна.

Написав доповідну в Москву щодо необхідності термінового арешту Лібермана. Надіслав копії свідчень Жникіна. З Москви довго мовчали, а потім наказують слідчому терміново прибути до столиці. Це означало, що справі дали хід.

Комісар Ліберман приїхав додому. Відпустив службове авто, піднявся в розкішну квартиру, яка колись належала депутату державної думи, потім одному троцькісту, а останні роки в ній мешкав колишній комісар, що тепер працював у Раднаркомі.

— Борю, чого так рано? — спитала Оксана, все така ж гарна, доглянута, в красивій сукні. — Борю? — вона злякалася, коли побачила вираз його обличчя. — Що трапилося, Борю?

— Де діти? — тихо спитав Ліберман.

— У школі. Та що трапилося, ти можеш сказати? — Оксана перелякано дивилася на його бліде обличчя.

— Ходімо до кабінету.

Там Ліберман сів у розкішне крісло, що залишилося ще від колишнього господаря квартири. Мовчав, кривився. Оксана чекала, вже розуміла, що трапилося щось погане, бо ніколи ще не бачила чоловіка таким. Та й останнім часом траплялося виключно лише щось погане.

— Борю, кажи, не тягни! — вона аж руки заламала.

— Сьогодні за мною прийдуть, — нарешті вимовив він. Дивився у стіл.

— Що? — не зрозуміла Оксана. Чи не схотіла розуміти.

— Прийдуть арештовувати, — уточнив Ліберман.