Розділ 13 Що далі

— За що? — вона скрикнула.

— Ні за що. Я ні в чому не винен.

— Але чому?

— Ти знаєш, що вже заарештували всіх знайомих і друзів Генріха. А сьогодні мене попросили здати зброю; Наче на перевірку. Але коли брали Андрія Єрофеєва, у нього теж попросили зброю на перевірку. Щоб, коли прийдуть увечері, не почав відстрілюватися.

— О Господи, — Оксана заплакала.

— Я не зраджував революцію, я був за народ і робив усе, що міг, щоб комунізм прийшов якомога швидше! — тихо сказав Ліберман. — Ти знаєш це, ти знаєш мене краще за всіх.

— Знаю, — Оксана кивнула, витираючи сльози.

— Але ось так. Мене вже не врятувати, треба подумати про вас, — вів далі Ліберман.

— Про нас? — дружина не розуміла.

— Треба вивести з-під удару тебе і дітей.

— А ти? — спитала вона, і сліз стало ще більше.

— Вважай, що мене вже немає, — Ліберман як каменюку ковтнув.

— Борю, не кажи так! Це якась помилка! Вони розберуться, і все буде добре і…

— Ти знаєш хоч одного, хто б повернувся? Людей забирають і вони зникають назавжди! Тільки за останній місяць узяли скількох! І жоден не повернувся! Хоч я їх знав особисто і я впевнений, що вони не могли бути ворогами народу! Принаймні усі з них! Ти їх теж знала!

Оксана кивнула. Вона знала багатьох арештованих, знала їх родини. Вони не могли бути ворогами революції. Тоді що ж відбувалося? Чому їх забирали? Вона боялася про це думати, вона тільки хотіла, щоб їх оминула ця біда. Останнім часом вона почала навіть молитися. Як вчив покійний батько, якого арештували за релігійну пропаганду і відправили до тюрми. Оксана не схотіла втручатися, вирішила, що так найкраще порвати з минулим. Батько в тюрмі загинув, і вона зітхнула з полегшенням, бо батько-банкір міг кинути тінь на Борю. Тепер же вона була людиною без минулого, і добре. Аж ось виявилося, що вона боялася не того. І всі її молитви нічого не дали. Борю заберуть!

— Ні! Ні! Ні! — вона гірко заплакала. — Вони не прийдуть увечері! Ти боровся за перемогу революції, ти воював!

— Не треба плекати порожніх надій. Мене заберуть сьогодні увечері. Точніше, не заберуть, бо я вигадав план, — Борис розгублено посміхнувся, продовжував дивитися у стіл.

— План?

— Так. Дуже добрий план. Він важкий, я знаю, але у нас немає іншого виходу. — Ліберман зітхнув і подивився у підлогу.

— Тобто? Борю, кажи!