Розділ 11 Охтирські пригоди

— Славко, забери руки!

— Чому?

— І сам забирайся, я прошу! — строго сказала Оксана.

— Як забирайся? Я ж за тобою прийшов! Мила, що ти таке кажеш?

— За мною? — здивувалася Оксана.

— Так! Поїдемо разом!

— Куди?

— До наших! А потім, коли виженемо червоних, повернемося! Поїхали, люба! Україна чекає на нас!

— Я нікуди не поїду! — рішуче сказала Оксана.

— Як? — ошелешено спитав Славко.

— А так!

— Але ж ми мусимо бути разом! А тут мені залишатися не можна, бо червоні мене розстріляють!

— То тікай!

— По-перше, Дубківський ніколи не тікає! Він не якийсь дрібний злодій, щоб тікати! — Славко став у позу, гідну якоїсь провінційної театральної вистави: руки в боки, груди колесом. — По-друге, я ж не можу піти без тебе! Ми ж обіцяли одне одному, ми ж кохаємо і…

— Це в минулому, — сказала вона. Тихо та вперто.

— Що? — Дубківський закрутив головою, наче почув якусь маячню, у яку не міг повірити. — Що?

— Наше кохання в минулому, — вона не посміхалася, вона дивилася на нього якимось чужим, холодним поглядом.

— Оксано, що ти верзеш? Припини! — він ще сподівався, ще це якийсь жарт.

— Я не кохаю тебе, — вимовила вона неквапливо і чітко. Не відводила погляду. Дубківський розгублено вирячився на неї. Він не чекав такого розвитку подій.

— Оксано, не жартуй так! Мені боляче це чути!