Розділ 11 Охтирські пригоди

— Хто ви такий? — спитала перелякано. Часи були тривожні, тільки і чекай біди.

— Оксано, це я! — Він був у брудному одязі, давно не голений, нервовий, бо ж крався темними вулицями, повсякчас ризикуючи зіштовхнутися з патрулем. — Це я, Славко! — він посміхнувся. І тоді вона згадала цю усмішку.

— Славко?

— Я! Славко!

Вона ошелешено дивилася на нього. А він дивився на неї і млів. Бо вона була надзвичайно гарна. Густе та блискуче волосся, висока грудь, тонка талія, хвилі стегон. Сотник схопився рукою за стіну, щоб не впасти. Вона згадала їх роман. Не перший у неї, але такий же пристрасний. Цей Славко прийшов до Охтирки з мазепинцями, як називав старий Німчинов армію УНР. Був сотником. Оселився в будинку Німчинових, ще в тому, великому будинку. Хоч він був озброєний, господар у місті, але поводився чемно, не дозволив міщанам розграбувати будинок, навчив Оксану їздити верхи. Саме за містом, десь на лугах попід Ворсклою сталося те, що і мало статися між молодими та гарними. Славко почав писати їй вірші і носити букети, розповідаючи про світле українське майбутнє. Оксана в те майбутнє не дуже вірила, батько взагалі чекав, коли повернеться цар-батюшка і наведе порядок. Але коли є кохання, політика відступає на другий план, вони їздили на Ворсклу, кохалися, і все було добре. А потім червоні почали наступ. Під містом загриміли гармати. Славко пообіцяв відігнати червону пошесть і повернутися до коханої. Але червоні кинули великі сили і мазепинцям довелося відступати. І Славко пропав. Це було кілька місяців тому. Оксані довелося зробити аборт, бо вона не хотіла народжувати байстрюка. Вже почала забувати про сотника, який був непоганий, тільки що забагато балакав та був занадто мрійливим, а чоловікові це не дуже личить. Аж ось на тобі, прийшов.

— Що ти тут робиш? — спитала Оксана. В неї були погані передчуття.

— Прийшов за тобою, — посміхнувся Дубківський і солодко зітхнув.

— Що?

— Прийшов за тобою, кохана Оксанко! Я ж обіцяв! — Дубківський дивився на неї і посміхався, бо бачив, що вона розквітла. Така була вже гарненька, прямо персик. І дочекалася його, дочекалася! А як могло бути інакше, коли вони заприсягнись один одному в довічному коханні? Він згадував зелений-зелений луг над Ворсклою. Вони лежали на його шинелі і говорили, що будуть кохати одне одного вічно, що б там не було.

— Я прийшов за тобою, моя кохана! — урочисто промовив Дубківський, намагаючись підпустити у голос басу. Для серйозності.

— За мною? — Оксана аж скривилася, бо не розуміла, що відбувається. Звідки сотник узявся в Охтирці? — Ти що, вже у червоних служиш?

— Боронь боже, мила! Як ти таке і подумати могла! — обурився Дубківський. — Щоб я та з тими ворогами України? Та ніколи!

— А як ти тут опинився?

— Прокрався, таємно! Це було дуже ризиковано, мене могли схопити і розстріляти, мене і хапали багато разів, але я тікав! Бо мусив дійти до тебе, як обіцяв. Чого тільки не зробиш заради кохання! Ох, мила, яка ж ти красива! — Дубківський кинувся до Оксани. Йому так хотілося обійняти її, притиснути до себе, відчути її тіло, таке ніжне і тепле! Він наслухався у підземеллі тих солодких стогонів Чета та Міри, він теж хотів тілесних насолод, тим більше, що його кохана Оксанка була поруч! Його Оксанка з ним! Він хотів її обійняти, але вона виривалася.

— Зачекай! — аж крикнула вона, дуже несподівано для сотника. Тобто, якби Дубківський звернув увагу на вираз її обличчя, то зрозумів би, що вона сприймає його не так вже й привітно. Але Славко був у солодких мріях. Він схопив її і поцілував, вклавши у поцілунок всю накопичену за місяці поневірянь і втеч ніжність та пристрасть. Він умів цілуватися, то зламав її опір, Оксана застигла у його обіймах, а потім палко відповіла. Ох, як жадібно вони цілувалися! Наче дикі звіри, водночас небезпечні та ніжні! А далі він почав знімати з неї сукню, а вона скинула з його голови брудний кашкет.

— Господи! Що це! — вона очам своїм не повірила, бо це були знову вуха. Величезні, наче у слона. Оксана бачила слона, колись в їх місто приїздив цирк. Червоні, здоровезні вуха, такі самі, як і у Борі! — Та ви що, знущаєтеся! — аж закричала Оксана.

— Не хвилюйся, мила, не хвилюйся! — шепотів Дубківський, який не хотів відриватися від коханої через ті кляті вуха. — Просто води попив не там, де треба. Поганий струмочок. Не хвилюйся!

Але Оксана відштовхнула його.

— Йди геть!

— Кохана, що таке? Ну подумаєш, вуха! Я їх зараз сховаю! Просто не берися за кашкет, і все! Оксаночко, як я за тобою скучив! Мила моя! Ну чого ти? Чого ти? — шепотів він і все хотів притиснути її до себе, але вона не давалася.