Розділ 11 Охтирські пригоди

— Мабуть.

— Я за нього дуже хвилююся.

— Здається, він на вас ображений.

— Я знаю, — професор Бар-Кончалаба зітхнув у темряві. — Я винний, я робив помилки, я був егоїстом, думав лише про себе. А тепер настав час платити за те, що було скоєно.

Професор замовчав. Мабуть, щось думав, бо почав ходити камерою, бурмотів щось собі під ніс, потім знову звернувся до Чета.

— Він — хороший хлопець, Славко. Трохи наївний, але хороший. І він ненавидить мене, бо любить. Тобто хотів би любити. Але я зробив стільки помилок! Якби я тільки міг якось виправити ситуацію! Я був би згоден на будь-що! Але життя — складна річ. У ньому не завжди буває так, як ти хочеш. Точніше, майже завжди все відбувається не так.

Чет мовчав. Якби було світло, можна було б побачити сльози на його очах. Сльози, у які і сам Чет не вірив, бо він ніколи раніше не плакав. І ніколи не відчував оцей складний букет почуттів зі страху, ніжності, радості та суму. Все через Міру. Він боявся за неї і радів їй, відчував шалену ніжність і сумував, що дівчина зараз далеко.

— Розумієте, я зараз нічим не можу йому допомогти! Я ніколи йому не допомагав, я жив своїми справами, спочатку тією жінкою, до якої пішов з родини, потім книгою, всіма цими дослідженнями чудовиськ. Я був такий заклопотаний, що забув про сина. Я наче спав! І ось тільки тепер я прокинувся, побачив свої помилки, захотів їх виправити, але виявилося, що вже запізно. Прикро.

Професор ще довго каявся у своїх колишніх гріхах, говорив, що хоче втекти звідси, щоб зустріти сина і поговорити з ним.

— Не можна вмирати, не сказавши головного! Я хочу, щоб він простив мене! Він — моя єдина дитина! — аж плакав Бар-Кончалаба. — Господи, дозволь мені вибачитися перед ним! Не словом, а справою.

Чет професора майже не слухав. Навіть коли той підхопився і скрикнув, не звернув уваги. Думав про Міру. Та Бар-Кончалаба знайшов Чета у темряві, схопив за плечі і почав трясти.

— Як же я раніше не здогадався? Як же я не подумав? — кричав професор.

— Що таке? — здивувався Чет такій поведінці, прибрав руки професора.

— Це ж підвал охтирського будинку фон Шпіла! — кричав Бар-Кончалаба.

— І що?

— Тут має бути таємний вихід у двір! Той вихід, яким втік Шпиль, коли сюди прийшла поліція перевіряти скарги на барона!

— Тихо! — сказав Чет і закрив рот професора. — Не кричіть! Мусить бути вихід? — Професор щось замугикав. Чет прибрав руку.

— Так! Вихід! — прошепотів Бар-Кончалаба.

— Але я перемацав всі стіни, нічого не знайшов.

— Має бути якийсь таємний важіль, який відкриє хід. Покійний фон Шпіл полюбляв такі хитрощі.