Розділ 11 Охтирські пригоди

Раніше б Єрофеєв здивувався такому проханню. Бо ось вже стояла людина біля стінки і думала не про те, як самому врятуватися, а про долю іншої. Але зараз не дивувався. Бо і сам часто думав про ту дівчину, що підібрали після тортур Куделіна. Її звати Настя. Коли думав про неї комполку, то якось аж солодко, млосно ставало. І ще помітив, що смерті почав боятися. Жити йому тепер хотілося. І сам вже кілька разів думав про хутір, про те, щоб оселитися там з Настею і жити, дітей ростити. Сам себе питав комполку, а як же революція? Переконував, що не можна революцію забувати. Скільки крові пролито, товаришів загинуло! Не дарма ж! І комунізм попереду! Звісно, буде воювати і далі. А Настя — рано чи пізно війна закінчиться і будуть вони разом. І діти будуть. Бо ж комунізм для кого, як не для прийдешніх поколінь! Для їхніх з Настею дітей!

— Допоможеш? — перепитав Чет, не дочекавшись відповіді.

— Запав на неї?

Чет мовчав. Він закрив очі і бачив її. У руках Шпиля, страшного та величезного, вона була ще більш тендітна і беззахисна. Його Міра десь далеко наодинці з тим чудовиськом, а Чет тут, у підвалі, і нічим не може їй допомогти. Аж застогнав.

— Що таке? Ти поранений? — спитав комполку. Чет мовчав. — Ми зранку виступаємо. Мусять прийти нові кайдани з Харкова, міцні. Схопимо велетня і відправимо до Москви. А за неї не хвилюйся. Вона ж потрібна, щоб Шпиля тримати у покорі.

Ще постояли, помовчали, потім комполку пішов. Вже на вулиці стояв і думав, як йому бути. Завтра ж доведеться віддати наказ про страту. Чета! Ліпшого товариша, людини, яка йому життя врятувала! І нічого не вдієш! Нічого! Закректав комполку. Розуміє, що таке життя. Революція, громадянська війна. Хіба не доводилося йому бачити, як брат ішов проти брата, син на батька, друг проти друга? Та скільки разів таке було! Що тут поробиш? Не може світле майбутнє прийти просто так, мусить воно скупатися в крові жертв, загартуватися у відчайдушній борні! Так Боря говорив.

Поки комполку розумував на вулиці, у штабі матрос Жникін прийшов до комісара Люшкова, щоб доповісти про контрреволюційні зв’язки комполку Єрофеєва.

— Захистив того покидька, Загорулька! Вони, бач, на війні разом були! А що він ворог революції, так Єрофеєву і байдуже! Хіба так можна? Або от дівку узяв, яка в банді у Куделіна була, у самій Вовчій дивізії! Ходить біля неї, розмовляє з нею. А вона, може, шпигунка, бандам допомагає! Це ж класова сліпота якась! Треба відсторонити його від командування полком, розслідування провести! Ненадійна він людина! Якщо треба, то і до стінки! Бо з контрою сплутався! — тихо, але обурено говорив Жникін і дивився кудись убік. Йому соромно було перед товаришем комісаром за власне обличчя синього кольору.

— Боляче? — спитав комісар з такою інтонацією, наче дійсно хвилювався за обличчя матроса.

— Та нічого, — Жникін важко зітхнув. — Це ж за революцію. Не просто так.

Люшков зненацька вдарив матроса кулаком прямо в обличчя. Жникін впав на підлогу. Хто б подумав, що міг так вдарити комісар своїм невеличким пухленьким кулаком? А так вдарив, що он гепнувся Жникін і валявся кулем на підлозі. А комісар підскочив і ще ногами додав. Добре хоч не в чоботях, а в черевиках був.

— Скотино! Це через тебе операція провалилася! Якби не ти, ми б уже Шпиля в Москву відправили! А ти поліз ту дівку розстрілювати! Ідіоте! — кричав Люшков і бив носаками матроса.

— Вона — контра! Вона наших вбивала! — кричав з підлоги Жникін. — Її до стінки треба!

— Тебе до стінки! Тебе! Дурню! — волав Люшков. На шум прибіг Ліберман. — Забери цього покидька, щоб я його не бачив більше! Інакше застрелю, наче собаку! Розжалувати у рядові! На кухню його, нехай картоплю чистить! Більше він нічого не вміє! До зброї не допускати, ідіота такого!

— Генріху, тихо, не хвилюйся, — заспокоїв товариша Ліберман. — Пішов звідси! — гримнув на Жникіна. Той ледь підвівся, витер кров з обличчя, захитався і пошкандибав геть. Ліберман зачинив за ним двері.

— Розстрілювати таких йолопів треба! — все дратувався Люшков.

— Він же балтійський матрос, з самого початку за революцію, як його розстріляти?

— І що? Та він сьогодні революції такої шкоди завдав, як мало хто з ворогів! — нагадав Генріх.

— Та нехай, забудь про нього. Лягай, відпочинь, завтра важкий день.

— А ти куди? — спитав Люшков, що приглядався до товариша, який встиг і помитися і поголитися, навіть одеколоном сприснувся.