Розділ 10 Великі приготування і небачена битва

— Так-так! Закохався! — наполягав професор. — У ту дівчину, ви ж бачили, як він на неї дивився! Він закохався! І завдяки цьому ожив! Перестав бути Големом, став людиною! Став смертним! Тепер його можна вбити і тепер у нього при пораненні тече кров!

Бар-Кончалаба аж стрибав на місці, у такому був захваті від власних думок.

— Дурниці, яке може бути кохання, коли він настільки її більший? — не погодився Ліберман.

— Коханню підкоряються всі розміри! — зауважив професор і став кивати головою з виглядом великого знавця цього питання.

— Професоре, це гнилий ідеалізм! Думати, що тіло може змінитися під впливом якихось почуттів, — роздратовано сказав Люшков. — Матерія — основа буття, то вона впливає на дух, а ніяк не навпаки! Якесь кохання не може вбити чи оживити.

— Пане комісаре… — почав було Бар-Кончалаба.

— Товаришу! — урвав його Люшков.

— Товаришу комісаре! Як це кохання не може вбивати, коли он скільки людей роблять собі край через нього?

— Дурнів ми не рахуємо.

— Але…

— Припинити цю розмову! — наказав Люшков. Подивився в бік лісу. — Як звуть того хлопця, якого вона попросила відпустити?

— Чет, Четвер Загорулько, — підказав Ліберман.

— Чет, що за ім’я таке дивне?

— Від Четверга, він у четвер народився, — пояснив Єрофеєв. — А навіщо він вам?

— Через нього можна впливати на ту дівку, — сказав Люшков. — Ми чимось можемо його зачепити? Є якісь важелі впливу на нього?

— У нас жінка, з якою він жив раніше. І дитина, — згадав Ліберман.

— Його дитина?

— Ні.

— Погано. Але все одно спробуємо, — кивнув Люшков і наказав принести йому жерстяний рупор, який знайшли ще в обозі Вовчої дивізії. Схопив його і почав кричати в бік лісу: — Чете, я знаю, що ти мене чуєш! Ти десь тут, ти не втік, ти дивився за тим, що тут відбувалося! Так ось, жінка, у якої ти жив на хуторі, і її син, вони в нас! Якщо ти зараз не прийдеш, ми розстріляємо їх. Чуєш? Ти знаєш, що ми не жартуємо. А ти, Дубківський, подумай про батька. Його теж чекатиме розстріл, якщо ти не повернешся! Ви почули мене, тепер думайте!

Люшков і всі інші деякий час дивилися у бік лісу, потім комісари сіли у єдиний вцілілий панцирник і поїхали до міста.