Розділ без назви (9)

— Ми не з поліції, але ми з ними співпрацюємо.

— То наша поліція найняла психолога для того, щоб швидше його впіймати?

— Саме так. Ви доволі розумна людина. — Ліза глянула на мене здивовано. А я вирішив покепкувати з цієї тупоголової пліткарки, яка завжди насправді пхала свого носа туди, куди не варто було. Нехай отримає для себе брехню. Я дивився прямо в її очі. Вони сяяли ще більше.

— Звісно, то не моя справа… Але, якщо не секрет, скільки наша поліція ладна заплатити за подібну допомогу? — Її рот так і не затулявся від дурнуватої усмішки, яка виражала лише надмірну зацікавленість.

— Таємниця слідства. — Ліза мене зрозуміла й підтримала.

Відповідь розчарувала прибиральницю.

— Розумію, — протягнула вона й відразу ніби помстилася. — Ну, більше я нічого не зможу вам розповісти. Вибачайте. — Вона встала.

— Ви нам і так дуже допомогли. — Я всміхнувся. — Дуже вам вдячні.

— Та нема за що. Звертайтеся, якщо що. — Вона знову всміхнулася своєю пластиліновою усмішкою. — До побачення! Удачі вам у гонитві за тим придурком. Сподіватимемося, його швидко піймають.

Ми теж зобразили пластилінові усмішки й розпрощалися з нею. Щойно вона вийшла за двері, як ми з Лізою полегшено зітхнули. Нарешті допит скінчився. Ілона мала прийти за півгодини. У нас іще було трохи часу відпочити й поміркувати про те, що дізналися.

— Ти помітив: ця тітка єдина не виказала ніякого страху перед Крижем. Ані найменшого.

— Звернув увагу. І що ти про це думаєш?

— Якби я не знала, що волосся належить молодій жінці, подумала б, що вона його спільниця.

— А як ти вважаєш, може бути так, що хтось із допитаних нами молодих жінок із ним якось пов’язаний?

— Вважаю, що ні. Принаймні я не помітила нічого незвичного в їхніх розповідях чи поведінці. Думаю, це можна виключити.

— У мене список із чотирьох людей, які тоді вже жили в готелі. З ними теж треба неодмінно поспілкуватися.

— Ходімо зараз? — запропонувала Ліза.

— Гаразд. Можна. — Ми вийшли з кабінету й попрямували до свідків. Дорогою обговорили подальші дії. У нас намітилося два наступні кроки: по-перше, поговорити з повією (вона цілком могла виявитися тією примарою); по-друге, треба було з’їздити у фірму «Оказія» й розвідати, що там є цікавого та про якого старого згадував Криж. Надихав той факт, що Криж неодноразово згадував ту «контору», і, відповідно, там його мусили знати. Отже, з’явився слід.

Потім нам вдалося поспілкуватися з двома з чотирьох мешканців готелю. Тут нічого не вдалося з’ясувати.

***