Розділ без назви (9)

«Оказія» виявилася дійсно невеличкою фірмою з продажу туристичного спорядження. Ззовні це було досить гарне приміщення, прекрасно оформлене знімками різних типів відпочинку. Настільки, що відразу ж закортіло кудись поїхати. А точніше, утекти від нашої сірої буденності й заглибитись у яскравий світ гарного настрою. Бути там, де панує спокій.

Мою увагу привернула тоді картинка, де люди відпочивали, здавалося, на безлюдному острові. Вираз блаженства світився на їхніх обличчях. Вони по-справжньому насолоджувалися життям. Я подивився на Лізу. Вона розглядала ту саму фотографію.

Ми відірвали погляди від оформлення й перезирнулися. Якось нерішуче всміхнулись одне одному й увійшли. Насправді крамниця виявилася зовсім невеличкою. Хоча знадвору складалося враження, що вона більша. У кутку ліворуч я спостеріг ледь помітні двері. За кольором вони не відрізнялися від стін, тому, певно, їх не так легко було помітити. Я не сумнівався, що більша частина крамнички розташовувалася саме за ними.

Біля комп’ютера сидів молодий чоловік. Коли ми увійшли, він відірвав погляд від екрана й привітався. Затим знову занурився в роботу. На перший погляд. Насправді він прикидався, як це роблять досить багато консультантів: чоловік непомітно спостерігав за нами. Терпіти такого не можу. Від цього мені завжди хочеться негайно покинути приміщення. Та ми не могли цього зробити. Натомість почали роздивлятися.

У них був досить непоганий вибір. Надувні човни, велосипеди, набори для пікніка… Як нам пояснили пізніше, тут було лише по два-три варіанти моделей різних товарів. Решту можна було вибрати за каталогом. Продавець-консультант дуже скоро підійшов до нас і запропонував допомогу. Ми вдавали, ніби цікавимося гірськими велосипедами. Ніякого старого видно не було.

— Куди саме ви плануєте їхати? — поцікавився молодий хлопчина, що представився Дмитром.

Я обдивився його. Середнього зросту, зі світлим коротко стриженим волоссям. Худий. У світлій сорочці й стареньких блакитних, хоча ще досить непоганих джинсах. З його обличчя не сходила пластилінова усмішка. Тьху!

— У Карпати, — коротко відповіла Ліза. — Це всі велосипеди, що у вас тут у наявності? — Я подумав, що вона теж уже мала помітити потаємні двері. Так, вона глянула саме туди. — Це ж у вас склад? — указала вона на вхід. — Там не буде ще чогось цікавого?

Хлопчина криво посміхнувся.

— Так, це склад, і там є певний товар, але всі наявні велосипеди в цій залі.

— А що у вас там є цікавого для активного відпочинку? — Я всміхнувся й глянув у його світло-карі очі. Він одразу ж одвів погляд і з такою ж пластиліновою усмішкою продовжив:

— Є надувні човни, певні деталі до велосипедів.

— Можна глянути надувні човни?

— А що, пані не влаштовує те, що тут є? — Цей нахаба спробував пускати бісики моїй дівчині при мені ж.

— Якщо вона запитує, це означає, що не влаштовує. — Я погрозливо глянув на цього шмаркача. Помітив краєм ока, як Ліза всміхнулася. Їй стало смішно. Хлопець натомість нарешті посерйознішав і промовив:

— Власне, вибір там теж небагатий. Якщо хочете, я дам вам каталог. Так вам буде простіше щось вибрати. — Він хотів був піти до столу за обіцяним.

— Ми б усе-таки хотіли спочатку поглянути на те, що в наявності. Особисто я більше люблю бачити те, що купую, у реальності, ніж на картинці, — передбачила його дії Ліза.

Хлопець начебто відреагував нормально. Чомусь спочатку мені здалося, що він не хоче нас туди вести.

— Добре, я покажу вам, що у нас там є, — спокійно мовив він, проте все ж косо глянув на мене. — Ідіть за мною.

Ми попростували за ним. Двері й дійсно виглядали малопомітними. Тож стало цікаво. Виявилося, що там було ще кілька приміщень. Звісно, склад забирав більшу частину всієї площі, та ми зрозуміли, що там є ще щось. Можливо, щось цікаве. Цілком можливо, той, хто нас цікавив.