Розділ без назви (9)

Повз нас пройшло кілька людей. Певно, мешканці готелю. Вони байдуже глянули на нас і подалися далі. Тоді мені спало на думку поговорити ще й з ними. Ліза підтримала таку ініціативу. Я швиденько збігав до адміністратора й узяв список тих, хто тоді вже в них проживав. Щоправда, адміністратор повідомив, що й з ними поліція розмовляла.

Коли я повернувся до Лізи, вона все ще чекала на Тамару Олексіївну. Ще кілька хвилин по тому до нас підійшов адміністратор і повідомив, що прибиральниця затримується, оскільки приїхали нові клієнти й потрібно швидко прибрати для них у номері.

Ми з Лізою глянули одне на одного, але не промовили ні слова. Дуже бажалося поговорити саме з нею, і цього нам не хотілося відтягувати. Але що вдієш? Чомусь зараз моє переконання в тому, що ця жінка могла щось знати, значно зросло. Не знаю, чому так. Власне, мені це підказувала моя інтуїція.

Таким чином, для нас виділили кабінет адміністратора, і тепер до нас по черзі заходили працівники готелю. Ми вже поговорили з трьома з них, але поки що не було жодного результату. Тепер спілкувалися з покоївкою.

— Власне, він здався мені адекватною людиною, — пригадувала вона. — Хоча, — додала з деякою іронією, — кажуть, що всі психи можуть здаватися цілком нормальними.

— Ви взагалі не помітили нічого дивного в ньому? У його поведінці, скажімо?

— У його багажі? — додав я.

Яна похитала головою.

— Ні, абсолютно нічого незвичного. Він поводився дуже спокійно. Щоправда… коли тільки приїхав, мені здалося, що він нервується, але я списала те на втому. Чоловік повідомив, що весь день був у дорозі. Я запитала, звідки приїхав, а він розповів, що з Дніпропетровська. Тоді я ще подумала, що як для східної людини він занадто добре говорить українською… — Вона поміркувала. — Навіть і не знаю, що ще можна сказати.

— Ви коли-небудь бачили, щоб він із кимось спілкувався? Хоча б по телефону? — запитав я, оглядаючи кабінет.

— По телефону він говорив, проте я не дослухалася. Не знаю, з ким була розмова.

— Він зустрічався з тутешньою повією? — цього разу то було Лізине запитання.

Яна раптом замовкла, очевидно, не очікуючи, що ми знаємо про неї. Ми зрозуміли, що вона вагається, чи можна відповідати. Ліза мовила:

— Ми про неї в курсі. Ваш адміністратор сам нам розповів. Отож кажіть, що знаєте.

Яна заспокоїлася й продовжила:

— Так, я бачила, що вони спілкувалися. Проте не знаю, чи в них щось було. Вона підходить до багатьох. Адже мусять пожильці якось дізнатися, що вона в нас є. Та не всі погоджуються на її послуги.

— А що ви можете розповісти нам про… — я подивився на аркуш із нашкрябаними даними, — про Ілону?

— Ну, не знаю. Небагато. Ми з нею не особливо спілкуємося. Тут із нею взагалі не всі люблять балакати. Багато хто проти того, що вона тут.

— Хто, наприклад? — поцікавився я.

— Переважно старше покоління. Ви ж знаєте, як багато з них до такого ставиться. Вони виховані в Радянському Союзі, а там, як відомо, сексу не було, — останні слова дівчина знову промовила з іронією.