Розділ без назви (9)

Я знав такий тип людей. Вони зажди кажуть тільки те, що їм вигідно. Натомість намагаються вивідати щось про тебе самого. Усю розмову жінка не припиняла нас розглядати. Вона нагадала декого з моїх сусідів. Від того я почувався трохи ніяково. Ось іще одна риса таких людей: вони будуть із тобою розмовляти, відповідати на твої запитання, але при цьому й фіксуватимуть кожний рух твого тіла, кожне твоє слово, кожний твій погляд. А потім усе трактуватимуть по-своєму.

Перше запитання поставила Ліза. Воно було стандартним, як і до всіх інших. Прибиральниця ж, відповідно, звернула свій скрупульозний погляд на мою дівчину. Я знав, про що в цьому випадку вона думала. Жінка намагалась оцінити Лізин вік. На неї часто так дивилися. Їй було двадцять шість, але вона виглядала набагато молодшою. Певно, жінці було дивно бачити, що така молода людина досліджує таку складну справу.

— Розкажіть нам, будь ласка, усе, що можете, про громадянина Олега Крижа.

— Звичайний собі постоялець. Часом, правда, видавався знервованим. Дуже часто говорив по мобільному. З кимсь лаявся… Ну, не те щоб дуже, але видно було, що чимсь незадоволений. Не раз я чула, як у розмові згадував про якусь фірму чи то контору «Оказія». Мені так сподобалася назва. Я навіть дізналася, де це і що це.

— Ну й де це та що це? — Серце в мене аж йойкнуло. Виходило навіть простіше, ніж я думав. Більше того, ставало все цікавіше.

— Це фірма, що займається продажем туристичного спорядження. Розташована на вулиці Інститутській, номера будинку не згадаю.

— Нічого, то вже не так важливо. Ви нам і так допомогли. «Оказія»… Гм… Ніколи не чув. А ти?

— Теж уперше чую. — Ліза похитала головою.

— Як на мене, назва дурна. Зовсім сюди не підходить.

— А щось іще можете розповісти? Наприклад, чи бачився він із кимсь. Можливо, з жінками?

— Чужого з ним нікого не бачила. Він узагалі неговіркий був. Я з ним одного разу пробувала завести розмову, а він тільки й обмежився кількома словами для годиться. Дуже неввічливо, як на мене. — Вона високо підняла голову.

— Отже, не спілкувався ні з ким… — Такий варіант нам не дуже підходив. Я подивився на Лізу. Вона, певно, тим теж була розчарована.

— Ні з ким із чужих, я мала на увазі. А от із нашою повією ще й як спілкувався. І не один, а разів зо три точно. Платив їй непогано.

— А звідки ви знаєте, що добре платив? Вона вам розповідала?

— Не розповідала. Вона про своїх клієнтів ніколи нічого не розповідає. Така собі професійна таємниця. Теж мені! — гмикнула тітка. — Просто після першого разу з ним в Ілони з’явилися синці на тілі. Дівча, звісно, намагалося їх якось ховати, але ж я все бачу. — Вона посміхнулася. Чомусь у цих її словах я не засумнівався ні на мить. — А за таке, я знаю, вона бере багато.

— Але ж у неї є ще одна робота, — зауважила Ліза.

— Тоді вона всі три дні сиділа тільки тут. Отже, ті сліди могли бути тільки від нього.

— Можливо, у неї був іще якийсь клієнт?

— Може. Я ж не стежила за ним. Просто кажу, що бачила. — Вона відвела погляд убік, і ми з Лізою зрозуміли, що жінка все-таки у своїх словах впевнена на всі сто. — Ви ж не думаєте, що мені нема чого робити тут, тільки б підглядати за мешканцями? — Вона ніби образилася. Але такі люди завжди роблять вигляд, що їх образили, для того, щоб поставити тебе на місце. Або ж для того, щоб викликати до себе жаль і таким чином отримати те, що їм хочеться. — А якщо ви не з поліції, то який вам сенс шукати того психа? Звісно, зрозуміло, навіщо шукати, але… Ну, ви розумієте, чи не так?

На подібне запитання я таки очікував.