Розділ без назви (9)

— А що в тих приміщеннях? — Ліза вказала на дві кімнатки. — Там теж склад?

— Ні, там просто комірчини.

Дмитро відмахнувся, проте я спіймав його дещо неспокійний погляд, кинутий у бік однієї з кімнаток. Звідти долинали чоловічі голоси. Нашу розмову, здавалося, почули. З тієї ж кімнатки виглянув чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти. Він грізно глянув на Дмитра, проте нічого не сказав. На нас він уваги не звернув. Хлопець від його погляду зашарівся й нібито заспішив. Він досить швидко дав відповіді на всі наші запитання й поспішив вивести нас із приміщення.

Аби відтягнути час, я все ж попрохав у нього каталог. Дмитро приніс його й почав уже аналізувати вибір гірських велосипедів, як до нас вийшов старий чоловік. Обличчя його виглядало вкрай незадоволеним. Точніше, навіть занепокоєним. Так принаймні мені здалося, коли я вдруге кинув на нього оком. Пізніше Ліза скаже, що теж це помітила. Ще пізніше ми дізнаємося, що все-таки не помилилися.

— Коли закінчиш, підійдеш до мене, — тільки й промовив він і знову заховався за тими таємничими дверима. Звідти почувся ще один чоловічий голос. Проте ми не розчули, що саме казали. Хлопець хитнув головою.

Він спокійно, проте з певним помітним поспіхом відповів на всі наші запитання. Маючи певний досвід у велоспорті, я знав, що саме можна запитати, аби ми не виглядали профанами. Перед приходом сюди я навчив іще дечого Лізу. Проте дуже скоро запитання закінчились і ми були змушені попрощатися. Обіцяли подумати й пізніше повідомити про свій вибір. Дмитро, певна річ, був розчарований. Надто багато часу він згаяв на самі консультації, при цьому нічого не продавши. Та він лише ввічливо всміхнувся (своєю, вже відомою нам пластиліновою усмішкою) і вимовив:

— Звичайно, як надумаєте, що купляти, заходьте. У нас чудовий вибір, ви вже самі в тому переконалися. Не пожалкуєте.

Ми теж усміхнулися й пообіцяли повернутися, щоб купити дещо для нашої відпустки. І ми, власне, невдовзі повернулися. Хоча… Звісно, не мали на меті щось купувати.

Щойно ми з Лізою вийшли, як за нами почувся шум дверей, що зачиняються на ключ. Ми озирнулися. Хлопець тепер уже з надто серйозним виразом обличчя замикав двері, хоча за годинником зараз не було ніякої перерви. Дмитро помітив, що ми дивимося. Ніяково всміхнувся й показав на табличку, яку вивішував: «Зачинено. Вибачте за тимчасові незручності». Відтак швидко пішов углиб приміщення. Ми знали, куди саме. Але от чому? І взагалі що то був за поспіх?

***

Ліза відразу ж вирішила дзвонити Малашкові. А якщо там переховується Криж і він нас помітив? Тоді цей псих може негайно зникнути, якщо бодай щось запідозрить. Ми відійшли на відстань, з якої б нас не почули, і подзвонили.

Вони поговорили ще кілька хвилин. У Лізиному голосі відчувалося напруження. Але більше нічого незвичного в ній я не помітив.

— Ну, що там? — поцікавився, не відводячи погляду від входу до фірми-крамниці.

— З хвилини на хвилину приїдуть його люди. Перевірять, що тут до чого. Сам він теж скоро буде.

— Він, по-моєму, щось іще цікаве сказав. Принаймні мені так здалося. — Цього разу я глянув на неї. Ліза вагалася.

— Малашко сказав, що має якісь важливі новини для нас. По телефону не став уточнювати. Попрохав, щоб ти теж нікуди не йшов. Розмовлятиме з нами.

— З приводу чого? — Мене та таємничість надто зацікавила.

— Без поняття. Він не став уточнювати. — Ліза важко зітхнула. — Я підозрюю, що, цілком можливо, через Катю. — Вона знову зітхнула. Голос її став тихішим. — Сподіваюся, вони хоч щось уже знайшли. — Кохана відвела погляд убік. Певно, їй захотілося плакати, та вона стрималася. Відтак знову поглянула на мене й запитала. — Ну що там, нічого?

— Ні.

***