Розділ без назви (9)

— Зараз. — Адміністратор вийняв із кишені невеликий блокнот, вирвав аркуш і почав щось записувати. — Чорт, не пише ручка!

— У тебе є ручка? — звернувся я до Лізи. Вона не встигла відповісти.

— Ні, ні, все. Я вже написав, — і дав мені папірець із нашкрябаними на ньому іменем, номером, у якому жила повія, та її графіком роботи. — Часом вона працює в іншому місці, але в зазначений тут час дівка завжди в готелі, — пояснив він.

— Дуже вам вдячні. — Я заховав папірець у кишеню. Ми з Лізою вже хотіли йти, але він нас знову зупинив:

— І знаєте, що ще? Я тоді забув сказати про те поліції. Надто вже був схвильований тим, що сталося, — почав виправдовуватися він, але, звернувши увагу на те, що ми з нетерпінням чекаємо його відповіді, продовжив: — Є одна людина, яка, можливо, розповість вам більше. Це наша прибиральниця. Тітка років сорока. Вона, як би це сказати, жахлива пліткарка. Усе про всіх завжди знає. Я потім подумав: може, вона й за ним устигла поспостерігати й дізнатися щось таке, що могло б бути вам цікавим. Коли сюди приїздила поліція, була не її зміна. Цілком можливо, що вони з нею не спілкувалися.

— Де ми можемо її знайти? — Помітно було, що Ліза теж хвилюється. Проте, напевне, усе ж менше від мене.

— Пройдіть он туди, прямо по коридору. Зліва двері. Шостий номер. Якщо її там іще немає, то зачекайте трішечки. За п’ятнадцять хвилин обід, вона точно прийде туди, аби переодягнутися. Звати її Тамара Олексіївна.

— Дуже вам вдячні за допомогу, — мовив я. — Ми б хотіли ще порозмовляти з усім вашим персоналом.

— Ви можете це зробити, будь ласка. Я попереджу всіх, щоб не розбігалися далеко. Проте поліція з усіма ними вже говорила. Окрім хіба що Тамари Олексіївни, Анюти та Яни, які тоді теж мали вихідний (це покоївки), ну і, звісно, повії.

Ми ще раз подякували адміністраторові, і він пішов.

— Ну що, з кого почнемо? — запитала Ліза.

— Проститутки тут зараз немає. Вона з’явиться лише за дві години. Навіть дещо пізніше. — Я глянув на годинник. — Пропоную почати з тих, з ким тоді не спілкувалася поліція.

— Ходімо до прибиральниці?

***

Ми пройшли по коридору, куди вказав адміністратор. Комірчину жінки знайшли швидко. Та двері виявилися зачиненими.

— Що, почекаємо? — запитав я в Лізи. — Чи поговоримо поки з кимсь іще?

— Зачекаймо. Мені дуже цікаво, що вона скаже. Боюся її пропустити. Якщо вона дійсно любить пхати носа куди не слід, то, цілком можливо, скаже щось таке, що могло б нас зацікавити.

Я погодився. Ми стали неподалік від кімнатки. На годиннику було за десять перша. Отже, так чи інакше скоро прибиральниця мала з’явитися. Чекаючи на неї, ми роздивилися навкруги. Це був звичайний дешевий двозірковий совдепівський готель. Хоча я б сказав, що й однозірковий. Особисто мені він більше нагадував гуртожиток. Такий самий сморід від їжі, яку готували десь поблизу. Такий самий косметичний ремонт, який проводили, цілком можливо, не так уже й часто. Похмурі коридори. Тхнуло з туалету, хоча він був у кінці коридору. Лампи на стелі працювали не скрізь. «Увечері тут, певно, узагалі дуже неприємно», — подумалося мені тоді.

Ми з Лізою не розмовляли. Кожен і так розумів, про що думає інший. Ми просто чекали й сподівалися на те, що зможемо хоч щось дізнатися. Я ще раз озирнувся. Адміністратор розмовляв із кількома людьми зі свого персоналу. Відтак кивнув головою в наш бік. Стало зрозуміло, що йшлося про нас. Певно, він просив людей не розходитися на перерву.

Серед колективу було двоє дівчат, ще одна жінка років сорока та чоловік років п’ятдесяти в робочій формі. «Певно, якийсь майстер», — подумав я. Працівники готелю глянули в наш бік. На обличчі кожного я помітив занепокоєння. Так, нікому не подобалося те, що відбувалося зараз у місті. А їм довелося приймати в себе винуватця всього того. Фактично кожен із них на той момент був на волосину від смерті. І, як би моторошно не було усвідомлювати це, ніхто з них тієї миті не передчував лиха. Тепер усі були обережні. Адже хтозна, що могло трапитися щомиті. Примара Крижа й досі блукала тут.