Розділ без назви (9)

— Гарне у вас волосся, — мовила вона, провівши рукою дівчині уздовж усього волосся зверху вниз. Я здивувався такому зауваженню.

Дівчина незадоволено глянула на неї й забрала з її руки пасмо. Та все ж повія промовила сухе «дякую».

— У нас більше нема до вас запитань, Ілоно. Ви нам дуже допомогли. — Ліза всміхнулася.

— Да? — знову сухо й байдуже промовила дівчина. — Тоді чудово.

— А чому ви стали повією? — поставила запитання Ліза, уже виходячи з кімнати.

Ілона озирнулася й кинула на Лізу зверхній погляд. Та від того кохана нітрохи не збентежилася.

— Життя таке, — мовила дівчина, особливо не замислюючись, що взагалі відповідати. Відтак узяла зі столу гребінець і продовжила розчісуватися. Ми ж зачинили двері з протилежного боку.

***

— Нічого, — промовив я незадоволено, щойно за нами зачинилися двері.

— Не зовсім. — Ліза всміхнулася й показала мені міцно стиснуту в кулак праву руку. Вона тримала волосся Ілони! Тепер я зрозумів, до чого був той дурний комплімент. Розсміявся.

— Ну ти даєш!

— А ти думав! У тебе є куди покласти? — Ми відійшли подалі від кімнати повії.

— Зараз дістану носовичок. — Ми обережно сховали волосся. Я поклав нашу здобич до кишені.

Наступний крок — відвідати контору «Оказія», що на вулиці Інститутській. Вирішили не обідати, а відразу ж поїхати на фірму. Довелося витратити на це трохи часу, адже вулицю виявилося важко знайти.

***

Він зняв із пальця перстень і покрутив у руці. Знову надягнув. Якусь мить порозглядав і ще раз зняв. Він хвилювався. Надто неприємні підозри закралися в голову. Занадто неприємні. Він знову покрутив у руках золотий виріб. Підніс зовсім близько до очей. З такої відстані виднілися дві невеличкі червоні плямки. Він уже не пам’ятав достеменно, коли саме вони з’явилися. Проте точно знав, що їх неможливо звідти відмити. Байдуже, однаково про них міг знати тільки він. Більше того, їх неможливо помітити.

Чоловік знов надягнув на палець прикрасу. Встав з-за столу й збуджено пройшовся кімнатою. Нахилив шию спершу праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Розуміння того, що щось потрібно робити, не давало йому відповіді, що саме можна вдіяти.

Він озирнувся. Уже вкотре розглядав кімнату, у якій зупинився. Страшненька старенька кімнатка навіювала лише неприємні думки.

Ці дурнуваті моторошні вбивства, що зовсім недавно трапилися в місті. Потрібно обов’язково дізнатися, хто їх скоює. Стеження за Назаром, його дівчиною та слідчими нічого поки не дало. Думка про те, що так він зможе натрапити на слід убивці, виявилася хибною. Але ж що робити, якщо він не міг засвітитися? Отже, поки лишається бути тінню біля головних персонажів цього страхіття. До певного моменту. Він уже намітив собі, до якого саме.

***