Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Так, через два з половиною роки.

– Він тоже хороший був чоловік, – стара обперлася об клямку. – Как-то його, я всьо забиваю?

– Гордій Васильович.

– А, да-да, Гордій Васильович. Странне імя. Але імя – то такоє, на жизнь не вліяє… Його любили мої доньки, тоїсть на уроки до нього ходили, бо, казали, цікаво всьо, шо єсть на світі, пояснює. Как так, шо самальоти літають і не падають, как так, шо кораблі плавають і не тонуть… На пальцях, тоїсть, понятно, всьо їм роз’ясняв. А на другіє уроки вони практічєскі не ходили… Ви ж, знаєтє, Лія Павловна, мої дочки мою жизнь ісковєркали хуже нєкуда…

– Чула, Віро Семенівно, – зізналася Лія, бо справді знала про дівчат старої, одна з яких і покинула літній матері двох хлопчаків, а сама подалася хтозна-куди на заробітки чи черговий заміж. Про другу чутно було мало.

– Він мені помагал, ваш дєд, він дєйствітєльно хароша людина був, особєнно пєрєживал, када зима наступала, а я ж угльом і дровами топлю, Лія Павлівна, у мєня газ давно отрєзалі. То дєд ваш, заучом када став, привозив мені по два, а іногда й по три прицепа брикєта як одінокой і малозабєзпєченной опікунше, ви ж знаєтє. Мало етого топліва било, но мені хватало, я єго по чуть-чуть разходовала. Він у вас був умніца, хароша була людина… Васильович… как-то?

– Гордій.

– А, да, Гордій Васильович. Дуже непривичне імя. Він любив людей, пєрєживал за школьніков, хотів, щоб харашо учились, щоб в унівєрсітєти паступалі, постоянно про це напоминав моїм дівчатам тоже… Вони ж вумні були, да ліниві. І лінь побідила… Батька харошого на них не було. Такого, як ваш дід, Лія Павловна. Дітям нада раждаться в хароших батьків, Лія Павловна, бо самі вони без подсказок, разговоров і рємня, кагда нада, харошими не стануть. А кагда діти мучаться при живих родітєлях, то ето вже біда, тагда їх жалко, особєнно када помочь нічєм не можеш. Бо ніхто не хоче раждаться на бєду і на муку. Всє хотят щастя і благополучія.

– Це точно, – зітхнула Лія. Вчора вона вже чула щось подібне від Віктора.

– І за родітєлєй ваш дід… Го… Васильович пєрєживал, просив на зборах, шоб дєтєй напризволяще нє бросалі, щоб уроки перевірялі, щоб читали з ними, рісовалі… Лучше накричать, нєжелі закриться в комнаті й діла до них не імєть. Так він казав, дід ваш, Го… Васильович… А тепер… Тепер усім до всєх – усьо равно. До бєдних родітєлєй учителі й не суються, только з багатими дружать. Как хотітє, бабушка внуков троїх, так і живітє, – зайшла у веранду.

Лія назирцем за нею.

– Вам тоже, Лія Павловна, з родітєлямі, я так понімаю, нє повєзло, – сипонула літня жінка прямолінійністю перед «вчителицею», мов пшоном перед курчатами. Але хутко продовжила: – Но зато отлічних діда й бабу Бог вам послал, вони й замєнілі вам родітєлєй, – кинула оком на гостю перед входом в оселю.

Лія не сподівалася почути щось подібне. Хоча, чому мала дивуватися? Односельці, певно, говорили про родину Маковій, зокрема й про те, що єдина донька захвалених учителів, Марія, повіялася світами, де «знайшла» три дитини, а відтак невиліковну хворобу. Просто в «триквартирник» ніхто тих пересудів не приносив і не переказував їх уголос, бо вдома Маковії жили не так, як виходило, а так, як мало бути. І не на ділі свій зразковий і правильний світ творили, а здебільшого на словах.

Хоча іноді й слова не всі тут дозволялося проказувати. Приміром, імен «неприємних» людей або «не таких, як усі», «інакших»… Чи навіть сказані слова «батько» й «мати» надміру дратували діда Гордія. Кожна з онучок ще малою запитувала в нього про рідних батьків, на що він сердито одказував, чи то пак наказував: «Щоб я не чув, що ви про них говорите! Маєте діда й бабу, ото тіштеся! Батькам ви з маленьких не потрібні були! А ми з бабою годуємо вас! І любимо, як вміємо й можемо». Коли ж дівчата підходили до баби Усті й питали про свого батька, то кожна діставала у відповідь: «Дитиночко, ну звідки я знаю, як приїде мама, то в неї спитаєш!» А мама, як приїжджала, то на такі запитання лише мовчазним усміхом відповідала…

Так і живіть, доньки невідомих батьків, «как хотітє, так і живітє», як допіру зазначила ще одна бабуся ще одних покинутих батьками онуків.

Вони минули заставлений усілякими дошками, поламаними меблями й розбитими вікнами ґанок, зайшли в першу кімнатчину.

І Лія одразу сіла на перший побачений стілець, що стояв біля столу.

– Хто це, Віро Семенівно? – ледь чутно спитала, помітивши перед собою десь років на два молодшого від Васьки Вілкула хлопчика. Він сидів в інвалідному візку й, помітивши людей, замахав кволими ручками. Видно було, що в дитини ДЦП.

– Я ж вам гаварю, шо імєю три внука, – відповіла стара, заходившись прибирати на столі. – Да, Володька? – зирнула на калічку. – Нас мама тоже бросіла. Бабушка виростить всіх. Мамам дєті тепер часто мєшают…

– Це брат Віті й Васі? – запитала Лія, так і сидячки, мов прибита.