Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Звикаєш до речей, сенсу яких не знаєш і знати не хочеш. І до цього небажання теж звикаєш.

Звикаєш до червоної кімнати. Звикаєш до того, що тобі однаково, чому вона така і що в ній усередині.

Звикаєш до перерваного коріння. До незнання історії рідної матері, своєї родини.

Звикаєш до того, що не знаєш, із чиїх ти.

Звикаєш жити в цьому всьому.

Звикаєш не жити цим усім.

Звикаєш до абсурду, до якого звикати – абсурд.

А потім наодинці прочитала:

Я рішила зробити не так, як усі. Тобто так, як ще в селі не робили. Тобто я рішила, порадившись, правда, з дідом, шо мею дружкою на весіллі буде Варця Гапониха.

Ше перед цим ми з Павлусем рішили, що спершу поженимось, а потім я поїду вчитися на вчительку. Як усі жінки в нашій родині… Але вчитися поїду точно. Житиму в дядька, тобто діда Семена в Луцьку. Того, що то через нього ніхто в нашому роду партійним не зміг бути, тобто комуністом. Бо дядько був якимсь боком пов’язаний із бандерівцями. Здається, листівки якісь «підпільні» по стовпах розклеював, то засудили його за се на двадцять п’ять літ сибірської каторги. Добре, що відсидів таки менше, не чверть свего молодого віку…

Коли мою матір, теж-ка вчительку (тут я не називатиму її імені, бо багато хто того не хтів би), викликало в район начальство, то так і сказало: «Хай вам буде стидно за своїх родичів, бо вони були пов’язані з підпільним антирадянським рухом, словом, зрадниками Вітчизни, тож не бути вам членом Комуністичної партії».

Але мій дідо Вітер тільки з того сміється. Каже, якби й не Семен, то так само було би з усіма нашими родичами через нього, бо мій дідо Вітер, а для всіх Костянтин, теж-ка з бандерівцями пов’язаний, він для них кабани годував. Сам таке сказав. Тому-то бідував, багатств не нажив. Тільки мало хто про те в окрузі знав.

Хіба я відаю, чи то правда? Може, то так жартує.

Але дядькові Семенові, свему братові, зателефонував, спитав, чи можна, щоб я в нього пожила, як учитимуся, то він погодився. Як і тоді, коли в нього Устина жила, дідова єдина донька, а моя… Тут я промовчу, бо не можу чистої правди написати… Поки.

Варця Гапониха ніколи ще дружкою ні в кого не була. А в мене буде. Бо кожній дівчині хочеться бути чиєюсь дружкою. Я вже була в Люди Харламової, хоч ми й не дуже-то дружили, так, деколи на танці разом ходили. Вона найперша з нашого класу заміж пішла, за Вітьку Товстикого, їй було ще тільки сімнадцять, як мені допіру. У них уже навіть Кирильцьо малий є.

А моє весілля буде в зимі, то мені вже тоді вісімнадцять виповниться.

Я хотіла, щоб весілля було саме в зимі: люди веселіше танцюватимуть, щоб не змерзнути.

А Варця хай теж побуде дружкою, хоч і дивна вона – маків не любить. Але, може, то вона їх так само не любить, як і говорить про се. Бо говорить вона вельми погано й нерозбірливо. То, може, якби добре говорила, то й маки тоді любила би.

Нічого, помовчить на мему весіллі, зате натанцюється. І гарно вбереться хоч раз.

Пишу се осінню 1970 року.