Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Добре, я тебе теж не здам. Ходімо. – Вчителька обняла малого й вони пішли в клас.

Вітька був рідним братом Васі, старшим на два літа. Але цьогоріч він почав ходити разом із меншим в один клас, бо вдруге не перевели в п’ятий.

Вітька був протилежністю Васі – мовчазний, малорухливий, неконтактний, до вчителів не відгризався, з учнями не чубився, але і в жодних конкурсах участі не брав, у співі, бігу, читанні чи загалом навчанні не вирізнявся. Сидів завше за партою, нікого не чіпав, тому ніхто з однокласників не міг і подумати, що такий боязкий і сором’язливий хлопець міг у когось щось поцупити. Брат, зірвиголова, або Коник-стрибунець, як іноді називала його улюблена класна керівничка, – то інша справа.

Лія Павлівна зайшла в клас, сказала дітям, що сьогодні навідається додому до Васі Вілкула, поговорить із домашніми, порозпитує про все, з’ясує, чи справді взяв він гроші, і завтра повідомить усьому класу результат. На цьому третьокласники заспокоїлися.

Вона й справді пішла з братами до них додому. Але якщо раніше розмови з бабусею, з якою жили Вася та Вітя, минали швидко й «по ділу», то сьогодні вона вирішила дещо змінити їхню зустріч. До того ж мала велике бажання зробити комусь приємність, бо нинішній ранок у Лії розпочався, як ніколи, щасливо.

Дорогою зайшла в магазин, купила попоїсти: смажену курку, соусів до неї, хліба й овочів, і покрокувала до старезного двору.

Згорблена й поникла жінка, яку Лія помітила за розлогою яблунею на захаращеному подвір’ї, звіддалік закричала:

– Лія Павловна, і нє ідітє сюда, і нічєго мнє нє говорітє, бо нічєго я не подскажу вам і не рішу. Баста! Кончілісь сіли шото мінять і как-то тих дитисьок ісправлять! Єслі можете шото в школі здєлать, дєлайтє, а я всьо, баста! Вони мене не слушали й слушать не будут! Ідітє, Лія Павловна, бо в мене кончілісь всє сіли, всьо! – замахала широкими рукавами старого пальта, що в нього була вбрана.

– Нічо-нічо, не хвилюйтеся, не переймайтеся так і нє ругайтєся, – і собі закричала по-старечому, ще й із російським, чи то пак пристоличним, акцентом Лія. – Я только на чуть-чуть до вас зайду, й піду назад. Только шото передам вам, – підняла пакунок із харчами вгору. Ось, мовляв.

А наблизившись до похиленого паркана, додала тихіше:

– Віро Семенівно, а давайте разом пообідаємо.

Стара жінка неабияк завагалася, чи пускати до хати молоду вчителицю, – саме так називав жінок-педагогів Ліїн дід Гордій, і, певно, саме такою вона здавалася нині старій господині дому, куди приперлася без запрошення. Щоправда, літня приграддівка за свій вік усяких учительок набачилася, бо й дочок учили, але сю, «руду й худу», полюбила, бо супроти інших «людяною була».

– Устина Костянтинівна, ваша бабушка, тоже так дєлала, – стара зирнула на молоду вродливу гостю, відчиняючи поламану хвіртку, пропустила вперед.

– Ага, вона розказувала, – махнула головою Лія, зайшовши на невеличке подвір’я. – І радила нам так робити, тобто бути з батьками своїх учнів одною командою, або хоч на відстані руки, – простягнула старій правицю. – Доброго дня, Віро Семенівно, – усміхнулася.

Та витерла замазану долоню об невеличку кишеню поношеного пальта, поручкалася.

– Заходітє, так уже і бить, – попрошкувала до входу в хатину. Маючи років за шістдесят, жінка виглядала набагато старшою.

Хлопці тим часом у невеликому садку, поруч, узялися кидатися одне в одного опалими гнилими грушками, то була в них така гра.

– Ану, пєрєодєньтесь в старе! – рикнула до них баба, махнувши кулаком.

Але вони її не почули.

– То вона тоже часто ко мнє заходіла, – продовжила жінка, наближаючись до подертих дверей веранди. – Добрая била людина, людяна, – наголосила, – жалко, що вмерла… За мужем скоро вмерла, так же?