Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Волелюбний сусіда

1

Лія відчинила дверцята шафи, намірившись помістити туди вішак із речами, що їх вдягала цього недільного дня. Перебирала думки про Софію (і що таке приховує сестра у своїх зажурених очах?), але більше не йшла їй із голови дивна жінка, яку сьогодні побачила здалеку.

Вони з Мією проводжали Софію з Семеном, за ворітьми розпрощалися. Мія пострибала стежкою до хати, а Лія рушила до річки, захотіла роздивитися захід сонця: з кожним днем він змінювався, ставав усе менш тепло-колірним та безхмарним. І тоді, як спинилася біля ясена, запримітила: там, де зранку побачила фотографа, нині стояла якась жінка й махала до неї рукою. Але назустріч не пішла. Побоялася, певно. Вона була невеличка, опецькувата, вдягнена в куцу, до колін, плащовку,[33] у бордовій квітастій хустці і, що найбільше вразило Лію, з вінком на голові. Згодом дивачка зняла його й затрясла над собою, волаючи щось невиразне.

Лія злякалася. Чи не вперше за останні роки свого тихого й самотнього хутірського життя дівчині стало не по собі.

Якби хоч чути, що вона кричить!

Але нічого не розібрати.

Якби бодай слово виразне піймати!

А – жодного.

Лія поспішила додому, замкнулася в кімнаті й стала роздумувати, чи не завітала, бува, до їхнього селища сама Варця Гапониха – самітниця з «вовчою пащею» – з материних записів, що їх якраз сьогодні прочитали. Все те мало скидалося на правду, але чулася так, ніби повідана Софією історія із записника постала перед Лією наяву.

Й ото тільки-но надумала Лія вішати в шафу одежу, як хряпнули долу ті лахи з рук – за стіною зчинилось незвичне.

Сварка.

У сусідній квартирі, котру сестри називали за прізвищем давніх сусідів Олещуківською, хтось закричав.

Лія ще вчора почула, що хтось із сусідів з’явився. Цілими місяцями не було нікого, зрідка хтось навідувався на день-два: то якісь далекі родичі колишніх мешканців, то якісь їхні друзі. Сестри навіть подумували-мріяли були, що колись зможуть увесь будинок викупити й до ладу довести, бо «корінні» жильці давно цей дім покинули й забули.

Через стіну «дитячої» спершу мешкала кримськотатарська родина – молода Аліме із сином Айдером. Та вони багато літ тому виїхали до Криму. Згодом там оселилася молода вчителька англійської мови з чоловіком-бізнесменом, який хутко придбав житло в селищі, й вони переїхали. А цю квартиру хоч встигли приватизувати, бо «хай буде, у майбутньому згодиться», але порядку наводити в ній не збиралися. Так і стояла пусткою, хіба заїжджі знайомі «англічанки» час від часу навідувалися відпочити на вихідних, «ніби на дачі».

З іншого, де Ліїна кімната, краю жила вчительська пара Олещуків, котра билася-сварилася, доки не розлучилася й не роз’їхалася по різних кутках України. За чутками, так і повмирало колишнє подружжя далеко одне від одного, старості не діждавшись. Бо ненависть на людей діє як отрута. Саме з боку дідівської спальні, у якій оселилася Лія, почулася теперішня галаслива пара.

«Ненавиджу! Ненавиджу!» – увиразнився жіночий голос.

Лія і не думала підслуховувати, але крик «сусідки» був таким голосним, що дівчина мимоволі опустилася на стілець, що тулився до стіни, котра й не збиралася таїти чиюсь до когось запеклу ненависть.

«Ненавиджу тебе, ненавиджу себе! – громом затріщали волання. – Навіщо ти такий мені зустрівся?! Та я ж мала в сто разів кращих за тебе чоловіків! Успішніших, багатших, цікавіших! А ти! А ти! Та краще жити самій, ніж бути за таким, як ти! Де ти взявся на мою голову?!»