Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Хай би колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Поки.

Мія дочитала до крапки, потім перечитала запис іще раз. Зрозуміла, що Устина, про яку йдеться в розповіді, є ніким іншим, як їхньою бабою Устею. А дідо Вітер, котрий має справжнє ім’я Костянтин, – її рідний батько. Таким чином, Надія, авторка написаного, є бабиною чи то племінницею, чи, може, навіть донькою, а отже, рідною сестрою їхньої матері Марії.

Дівчина піднялася з-за столу. Почулася кепсько й неприємно через те, що сприйняла цю інформацію спокійно. Тобто вона завжди підозрювала, що в них є родичі – близькі або далекі. Але особливої охоти щось дізнатися про них чи познайомитися з ними ні в неї, ні в сестер не виникало. Тому що звикаєш до життя, яке маєш. Як звикаєш і до того, що багато всього не знаєш. Зокрема, й про себе.

Але щойно Мія вирішила, що неодмінно поговорить про це із сестрою і навіть поїде на Волинь, розшукає родичів, бо вони в них є. А отже, ні вона, ні Лія, ні Софія не почуватимуться більше самотніми та нічиїми, як тепер, і нарешті розв’яжеться клубок недомовок і загадок, натуго зав’язаний та заплутаний ще бабою Устею та дідом Гордієм.

14

Лія дуже любила пташок, але дітей вона просто обожнювала. Добрих і поганих, слухняних і норовливих, відмінників і двієчників, плаксунів і пустунів. У школі найперше переймалася своїм класом, своїми початківцями, і найбільше вболівала за тих, хто порушував дисципліну та поведінку. Чомусь до бешкетників ставилася по– особливому прихильно, а надто небайдужою була до злодюжок. Із чим це пов’язано – не вельми дошукувалася. Хоча одна асоціація в пам’яті зринала.

Баба Устя в ранньому дитинстві їм багато читала. Приходила в дитячу кімнату, сідала біля вікна за столом, пояс обмотувала пуховою хусткою, бо боялася застудити спину (а взимку в «триквартирнику» було доволі прохолодно), тоді вона сама здавалася теплою, як пічка, і казала кумедно так: «Ну, що, дід вас гарненькими малює, а я вас гарненькими змайструю». І розкривала книжку, щоразу інакшу. Лія найліпше запам’ятала прочитані Франкові казки зі збірки «Коли ще звірі говорили», його ж оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука» та «Мій злочин», Винниченкову «Кумедію з Костем» та Коцюбинського «Харитю», були навіть уривки з «Кобзаря» та «Лісової пісні», читалися вірші Забіли та Білоуса… Але найбільші враження викликала повістина Грінченка «Украла». Образ дівчинки Олександри, котра вкрала в однокласниці шматок хліба, бо була голодна, чомусь постійно переслідував Лію.

«Дорогі батьки, зважайте, які читаєте дітям книжки, бо ті, що найбільше вражають, запам’ятовуються надовго і неабияк впливають на подальшу поведінку, – усміхаючись, сказала якось на батьківських зборах Лія Павлівна (звідки таке по батькові? – лише матері Марії знати). – Перша прочитана книжка, котра найбільше вразила, – то як перше кохання, ніколи не забувається», – рум’янець залив їй щоки. Бо не так Грінченкова дівчинка-крадійка, як образ голодної людини, а надто дитини, яка потайки засовує в засмальцьовану кишеню черствий окраєць, не покидав чуйну Лію. Її наївності врешті можна було позаздрити: вона щиро вірила, що той, хто краде, робить це з необхідності, у дуже вже крайніх безвихідних ситуаціях. І щоразу захищала злодюжок.

Як і сьогодні.

Її Ваську Вілкула знову викликали до директора. Ну що ж це таке?! Талановите ж хлопчисько! У всіх мистецьких шкільних заходах участь бере, у пісенних конкурсах перемагає, грає в театральній студії, танцює, вірші декламує… А тільки в класі щось зникає, завжди: «Вілкул – до директора!»

– У Гаськи Ковтунової пропало двадцять гривень! – защебетали діти на перерві перед останнім уроком, обступивши зусібіч її вчительський стіл, мов гніздо квоктухи. – Вона в пальті гроші залишила! Після фізкультури хотіла у їдальні сирники купити, а грошей у кишені не знайшла! То точно Вілкул узяв! Ліє Павлівно, то він!

Зайшла до директора. Васька, руда макітра й ніс у веснянках, стояв, вигнувшись знаком запитання, не ворушачись, хіба вуха, великі й відстовбурчені, час від часу здригалися від грізного голосу директора.

– Вілкул, то що, і ця крадіжка – твоїх рук діло?! – кремезна туша затулила майже піввікна, звівшись над столом.

– Нє, – відрізав малий.

– Вілкул, твоя брехня тобі тільки на шкоду, ти то розумієш?! – директор розізлився не на жарт.

Третьокласник завмер, мов перелякана косуля.

– Брав гроші?! – від стуку долонею по столі на підлогу з директорового столу звалилися якісь папери та папки.