Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Боже, що це таке? – вихопився в неї скрик.

На хресті, що височів над дідовою могилою, висів вінок. Той вінок, що його носила на собі дивна жінка в плащовці, й махала ним до Лії, коли побачила її біля ясена… Вінок був зі штучних квіток, і здебільшого – маків.

Тепер так само хутко Лія зірвалася бігти вже додому. Їй над усе захотілося дізнатися, хто ця жінка, ким є її рідним, зокрема дідові, бо повісила вінок саме на його хрест, а не на бабин чи материн… Чого хотіла, коли приходила на їхній хутір?

Тільки…

Як вона може це зробити?

Як їй довідатися правду про свою родину?

«Боже, іноді просто варто захотіти це зробити», – кинула думкою й прискорила біг.

Так, отой чорний материн зошит із білим вирізаним і наклеєним написом «Для Марії» допоможе їй у цьому, чомусь була впевнена.

«Рідні мають бути разом», – закрутилася фраза в голові, поки бігла.

Ще задзвонив телефон, вона почула. Але заглиблена в думки, не стала відповідати. Їй над усе захотілося дізнатися правду. Хай якою вона буде. Просто знати, чиїх вона, хто стоїть за нею, які долі за її предками…

Як же важливо іноді дозволяти собі робити те, що хочеш!

Іноді?…

15

Лія прочитала запис під назвою «Скоро весілля» і наступний, написаний таким же, як усі попередні, почерком.

Я була така щаслива, що даже не написала про весілля. Не знайшла часу. Все пройшло, як я й хотіла: зима, холодно, людоньки випивають, танцюють, веселяться. То й добре. Ми з Павлусем пообнімалися, у теплого кожуха заховалися й дивилися собі на весільників. Гарно дивитися, коли люди веселяться. Тоді здається: у всіх усе добре. Хоча би на час танцю.

О, а ще я собі у весільний вінок маки вплела. Просто люблю сі квітки і нема на те ради. Всюди їх тичу. Баби казали, мол, не варто, на недобре то, але я не повірила. То просто квіти, ще й такі красиві, то й шо, шо кольору крові.

А потім помер наш дідо Вітер. Мій дорогий і найкращий у світі дідо Вітер, у миру Костянтин, який навчив мене любити світ і людей, приймати все, що стається, як дар Божий, ні про що не плакатися, а жити й здрастувати. І головне – він навчив мене слухатися серця. Йти туди, куди воно найчастіше кличе, робити те, чого воно найбільше хоче, любити тих, на кого точно вказує. Бо твоє серце – то і є ти. За тебе все розкаже твоє серце. Простішого способу розпізнати людину нема.

Похорон був великий, прийшло багато людей, і майже всі казали про діда: «Хороший був чоловік». Правду казали…

По тому я багато читала книжок. Лягала як дід з Євангелієм на його ліжко й читала. Навіть диктанти під диктовку Павлуся писала, щоб не стидно було перед комісією, як вступатиму в інститут… Я й говорити стала набагато краще, грамотніше, те всі замітили…

Але хутко ми взнали, що в нас буде дитинка. Зраділи. Дід при житті казав, що діти – то сміх, а сміятися – то не плакати.