Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Двоюрідний. То моєй младшей уже син.

– Як же ви їм усім раду даєте, Віро Семенівно? – скривилася ледь не до плачу «вчителиця».

– Даю, Лія Павлівна, як умєю, так даю, да, Володька?

Хлопченя лишень закинуло голівку й широко відкрило рота, гукаючи щось по-своєму, зрозуміле хіба пташкам.

– Знаєте, Лія Павловна, шо би я зараз дєлала на мєстє правітєльства? – жінка й собі сіла навпроти на стілець, заговорила до Лії, покинувши всі тарілки та слоїки, що стояли на столі в кілька рядів. Осінь – пора консервації.

– Що, Віро Семенівно? – Лія не могла відійти від приголомшення.

– Я би будущим мамонькам дозволи на батьківство видавала, – мовила напрочуд грамотно і по– українськи. – Готова до матєрінства? Рожай. Нє готова – валяй, готовся. Будеш годувать дитину? Підписуй такі-то докумєнти. Не будеш? Валяй, готовся. Зачєм тобі дитина? Я би даже таке питала! Случайно вийшло? Валяй на аборт, убивай дитину, і хай тебе совєсть всю жизню мучить за то, шо до дєторождєнія халатно относишся. Хочеш дитину? Дуже-дуже хочеш дитину? Так би я їх всіх питала! За здоров’я дитини отвічатимеш? За її науку отвічатимеш? За її одежу й кормлєніє отвічатимеш? – її вказівний палець вигнувся дужкою від настирних постукувань по столі. – Сама – здорова? Сама – не нєрвна? Сама – не п’янствуєш? Сама – не гуляєш? Жити де маєш? Подпісуй документи – валяй, рожай. Іначє нільзя. Я, може, й плохіє вєщі щас кажу, но шото дєлать нада, так продовжаться не може, Лія Павловна. Дєтєй нельзя на світ виводити на мучєніє. Вони того нє заслуживают, – скривилася, заплакала. – А сколько їх таких! – покрутила головою. – Сколько їх таких у бєдних бабушек, а сколько по дєтскіх домах, ілі даже по каналізаціях живе… Развє можна такоє тєрпєть? Не живут еті дєткі, а мучаться. Хотя на муку только бєзоствєтствєнні нігодяї заслуживають, тє, шо з дєтєй іздіваются, що бросають їх і не люблять! Рожають, а любити не люблять, – зашморгала носом. – Отих би я наказувала больше всєго, тих, шо дєтєй своїх родних нє люблять.

Лія, дивлячись на суху й нещасну жінку, піймалася, що багато в чому з нею погоджується, що материнство – це дуже відповідальна справа, і народжувати тільки тому, що хочеться свою власну маленьку людинку, що хочеться нюхати її, люляти й бавитися з нею, – це ще не привід, аби зважуватися на вагітність. Діти ростуть, стають схожими на тебе, переймають від тебе твою мову, твої вчинки, твою поведінку, успадковують вади й хвороби, принципи й цінності. Яка ти, майбутня мамо? Чи оглядалася ти на себе, коли вирішувала створити нову людину, подібну до себе? Чи бачила, чиї гени їй передаєш? Чиїх вона буде, ти зважувала? Як їй із цим житиметься, розмірковувала?

Навіть згадала, як у дитинстві, коли отримувала за контрольну чергову п’ятірку, щиро тішилася, що саме в матері Марії народилася, а та – у діда Гордія і баби Усті. Бо вони дуже грамотними були, тому й онучки такі ж. А багато хто з учнів контрольні на двійки писав. Погано, певно, неграмотним дітям, які в неграмотних батьків народилися, – думала тоді. А врешті минулися подібні зацікавлення, бо значно гірше тим, у кого рідних немає взагалі.

До того ж…

Діти виростають, стають вимогливими, іноді навіть жорстокими, можуть дорікнути за те, що в інших – інші батьки, успішніші, заможніші, сучасніші, надійніші… І ти, як матір, щоразу маєш зоставатися поруч, і любові в тебе всередині мусить бути стільки, скільки й мудрості. Щоби ціле життя ставитися до дитини так, як тоді, коли вперше побачила її на своїх грудях, і водночас так, ніби їй удвічі більше років, ніж тобі.

Чи думала ти про це, Ліє? Чи думала, що життя змінюється і твої діти зростатимуть у зміненому світі, не такому, до якого звикла ти? Чи знаєш ти цей змінений світ? Чи спостерігаєш за ним? Чи йдеш із ним у ногу?

Із дітьми змінюються батьки, а з батьками – діти. Так має бути. Круг, котрий ніколи не перестає крутитися… Це непросто сприйняти, тому дорослі часто не зважуються на такий принцип співжиття, зупиняються, сходять із дистанцій, і котити круг самим дітям стає надто важко. Тоді й зароджуються непорозуміння, починають різнитися погляди. Так було з твоїми рідними, Ліє. Вони до останнього зоставалися при своїх думках, зі своїми принципами, переконаннями, знали, «як правильно». Але «правильно» по-їхньому. По-радянськи ще. А як правильно по-твоєму, Ліє? Ти готова до цього безперервного родинного круговороту?

– Ви, навєрно, думаєте, а як так, шо дочки мої такіє нєгодніци, шо я така вумна, а вони мені дєтєй своїх попривозили й забилі сюда дорогу, – витерши обличчя від сліз, господиня заговорила далі. – Я сама сєбя об етом спрашиваю. І не знаю, шо отвєтіть. Батько їхній ушов от нас до другой, намного молодшої жінки… Вони ще маленькі совсєм були. Я всьо з того врємєні сама дєлала, старалася только для них, на двох роботах робила, дома только ночєвала. Пріходіла, падала, вставала й дальше бєжала… Так і жизнь прошла. Дєтєй нє відєла, з дєтьмі нє разговарівала. І в етом моя бєда і большая віна, Лія Павловна. З дєтьмі нада говорить, дєтєй нада бачить, з ними нада урокі вчить, снідать і вечерать, тєлєвізор дивиться, шото другоє дєлать… А єслі не так – то вийде вот так, как у мєня. Єслі зразу по-отдєльності жить: ти – там, а вони – там, то всьо, баста, вже нічо не ісправіть. Вони, дівчата мої, одно только мнє заявляють до сіх пор: «Пусть який-небудь муж, только би був, только би не так, як ти, мамка, одіньошенькой жизнь прожила». Вот і всьо. Мама для них – плохий прімєр. Мужей тепер імєют, одних на других міняють, а дєтєй мені, як падаркі в посилках, присилають, – жінка підхопилася зі стільця. – Ну шо ви там принесли? Давайтє будем кушать! – узяла пакет, почала викладати наїдки на стіл. – Ну, так, значиться, так, Лія Павловна, значиться тєпєрь мені не дочок для мужей, а мужей для чиїх-то дочок нада воспітать і виростить. Може, получиться? Може, хоч какая-то колись комусь польза од мене буде…

Вони сиділи за столом усі разом – Лія, Віра Семенівна, Вася, Вітя і навіть Володька. Лія не їла нічого, окрім намащеної майонезом і кетчупом скоринки хліба, не хотіла відбирати й грама м’яса в дітей. Зрештою, коли хлопці знову помчали надвір, вона простягнула Вірі Семенівні двісті гривень і сказала, що Вітя взяв двадцять в однокласниці, то завтра треба повернути.

– Скажете йому, що це ваша двадцятка, як даватимете, – вигадала рішення щодо вкраденої двадцятки. – І скажете, щоб завтра під час фізкультури, коли нікого не буде в класі, Вітя поклав їх у те пальто, у якому взяв. Якщо зробить так, то ніхто про те, що то він украв, не знатиме. А як діти дізнаються, то Віті дуже важко стане далі вчитися. Діти насміхатимуться, дражнитимуться, а він у вас дуже спокійний, дуже слабкий характером…

– Да, я скажу. Але дєнєг не нада, я сама йому дам з Володьчиної пєнсії, на днях получила, – відмахнулася стара.

– Віро Семенівно, візьміть, будь ласка, – назад поклала на стіл двохсотку, – бо хіба то гроші як на трьох дітей?

Лія ще допомогла прибирати зі столу, а коли з усіма розпрощалася й уже вийшла за хвіртку, раптом в очах зблиснула знайома картинка. Вона оглянулася. Біля веранди стояла Віра Семенівна в накинутому старезному пальті. Із його кишені стирчала недоїдена Лією скоринка просяклого майонезом і кетчупом хліба…

Ідучи додому, Лія задумалася над почутим від Віри Семенівни, про її дочок і внуків, про любов і нелюбов до них, про своє таке бажане материнство, і знову про діда Гордія та бабу Устю, які замінили їй із сестрами батьків.