Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Додому – це куди? – усміхнувся, повільно пережовуючи смачні наїдки.

– Ну, у Київ, – розширила очі Лія. Вона чомусь застидалася біля Віктора їсти з апетитом, тож обходилася самими овочами.

– Не знаю, чи є в мене в Києві дім, – знову відповів загадками Віктор. – Правильніше сказати, що нема, що моя домівка на Волині, – налив вина вдруге.

– Ну… Сім’я ж там…

– Правильніше сказати – донька, – виправив він її. – За дружбу? – поцокався.

– За дружбу…

Далі він розповів їй про подорожі, бо бував у багатьох країнах і найвіддаленіших куточках світу, бачив найшвидшу у світі річку Амазонку, фотографував Ніагарський водоспад, знімав «документалку» про українську діаспору в каліфорнійському Сакраменто, купався в обох, Тихому та Атлантичному, океанах, об’їздив Європу, Центральну Азію тощо. Відтак переконався, що справжнє задоволення приносять людині не великі будинки, а великі враження, не накопичення засобів, а накопичення емоцій.

І часто бував удома, у батьківській хаті, дуже любив волинські озера й ліси. Там, сказав, у трави та дерев найбільш справжній зелений колір, у грибів – найсолодший смак, ну а у ягід – найароматніший у світі запах.

Лія мусила вже йти, але не хотіла. Що із цим мала зробити? Вона би слухала Віктора й слухала: те, про що він розповідав, вона бачила хіба в книжках і в телевізорі. Ніде, крім Криму, вона із сестрою не була. Не прийнято було їздити по закордонах у їхній родині радянського зразка. Свого часу лише баба Устя виїжджала до тодішнього Ленінграду на екскурсію з учителями та ще бачила Брестську фортецю. А дід і там не був. Хіба на курорт у російський П’ятигорськ кілька разів виїжджав, то всі вуха домашнім продзижчав, що був у хаті, «типовій, шевченківській, українській», де прожив останні два місяці Лермонтов.

«Куди? У Польщу? У Прагу? Відпочивати? А ти переробилася, щоб відпочивати?» – так реагувала баба Устя, коли ще Софія якось заїкнулася про подорожі. На цім і завершилися подібні розмови.

Нині через це Лії стало соромно. Вона відчула, що чоловік, котрий сидить поруч, тому такий привабливий, що мав у собі неймовірну кількість інформації та вражень. Він мав чим поділитися і чим зацікавити по-справжньому, а не штучно чи спеціально, стараючись. Побачити світ, пізнавати його – означає на цілий світ збагатіти самому, аж настільки стати цікавішим.

Лія навіть сформулювала, мовляв, стати цікавішим на кілька країн, побачених міст і почутих людей, – що може бути привабливішим?!

– Ну, а ти, що про себе розкажеш? – звернувся Віктор до Лії.

– Мені треба йти, вже пізно, – сполохано відповіла вона, зауваживши, що вже друга ночі. – Тільки в тебе дещо спитаю, бо не знаю, чи ще колись отак посидимо, – додала. – Ти вчора про це почав розказувати…

– Про що? – обернувся до неї, даючи склянку з рештою вина.

Обоє вже були захмелілими і розм’яклими, як дві змокрілі від дощу квітки.

– Чому на Світязі «Острів закоханих»? Чому така назва?

– А, ти про це… – Віктор вдоволено почухав потилицю, обпершись ліктем на коліно. – Одну вродливу дівчину за татарських часів схопили в полон. У неї був коханий – хоробрий Витязь, який кинувся її визволяти, догнав ворогів і таки вихопив її з ворожих рук, посадив до себе на сідло, і помчали вони вдвох у шацькі ліси. А орда за ними. Ось-ось, здавалося, ворог наступить їм на п’яти. І раптом перед утікачами розлилося озеро. Що робити? Вирішили закохані його перепливти. Посадив хлопець наречену в сідло, коня за гриву – й пірнули вони у хвилі. Та посеред озера на великій глибині кінь почав тонути. Ще б трохи – й поглинула б усіх голуба стихія. Але змилостивилась рідна земля над великим коханням і справжньою мужністю, піднялася з води островом. Побачили те диво татари – не зупинились, а зробили плоти й собі попливли вперед. Ступили на сушу і здивувалися: живої душі не застали, тільки два дерева там росло – липа і явір. Липа – то був слід нареченої, а явір – Витязя. Отак і пішло від слів «слід Витязя» – Світязь, а острів назвали «Островом закоханих». Люди кажуть, що є стежка, якою можна пішки добратися від острова до берега, але де вона, так ніхто й не знає.

– Ти її не шукав?

– Стежку? Ні, – відказав. – За кохання? – підняв келих.