Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Жінка, яка пере вручну або не має на чому зготувати їсти…

– Речі заполонили наш світ, наші сім’ї, наш побут, наше життя, – перебив Лію Віктор. Він знову підійшов до неї впритул, тепер уже міцніше взяв за плечі отими великими руками, що так приваблювали дівчину, й, дивлячись в очі, додав: – Не можна залежати від речей! Вони керують нами! Хто ми тоді, коли поклоняємося золоту, діамантам, машинам і комп’ютерам, хто? – вдивився у її очі.

– Все це створює сама людина, щоб саме їй і було зручно й комфортно, – вона не знала, що він хотів почути від неї. Але зараз Лія багато чим пожертвувала б, аби сказати те, що йому заімпонувало б, що його влаштувало б. Як же подобається їй цей геть незрозумілий дивакуватий чоловік!

Ні, це не те, що він хотів почути від Лії. Бо знову випустив її зі своїх рук, відійшов до вікна.

– Мій комфорт – це моя внутрішня свобода, – тихо мовив. – І ніяка найдорожча іномарка не замінить мені відчуття того, що хай би де я був, там мені добре. Чи в п’ятизірковому готелі, чи в наметі біля річки, чи в Києві на дванадцятому поверсі, чи в полі в селі. І все, що я хочу від цього життя, – це не втратити цього вміння бути всюди щасливим. Не для того ми народжуємося, щоб жити для заліза чи шмоток. І для нещастя ми теж не народжуємося.

– То правда, – визнала Лія.

– Чим цікавіша людина, тим у скромнішому помешканні зазвичай живе, чим глибша й талановитіша, тим менший будинок їй потрібен для щастя. Ти це знаєш?

Лія змовчала.

Він проникливо глянув на неї, так і стоячи біля засалених фіранок.

– Ти дуже гарна, – прямо сказав.

– Дякую. Хоча, мабуть, від жіночої краси ти теж не залежиш, – усміхнулася, аби розрядити обстановку.

Віктор розсміявся.

– Жіночою красою можна насолоджуватися, – відказав.

– Насолоджуватися можна й пиріжками, і котлетами, – і собі звела вуста в півусміху.

– Якраз від пиріжків і котлет у наш час теж багато хто залежить, – сів на ослінчик біля пакета з рибою, став діставати по одній і викладати в миску.

По тому, як усе приготували, вони сіли вечеряти. Було це незвично, але дуже романтично, – як зауважила дівчина. У більшій кімнаті Віктор розклав долу цупку кольорову клейонку, накрив її лляним кухонним рушником, поставив туди хліб, свіжу посмажену рибу, нарізані овочі – майже все в пластмасових тарілках, а ще вино і два скляних фужери, які з дому принесла Лія. Скомпонувавши все в таке собі «застілля на галявині», запалив дві свічки. Сів із Лією на один із матраців.

Перший тост підняли за здійснення бажань. Лія на якусь мить згадала про свою заповітну мрію, але хутко повернулася в щасливу реальність. Так, як допіру, їй зручно та затишно ще не було.

– Ти ще довго тут будеш? – запитала.

– Ще на Волинь хочу з’їздити, до матері, певно, на днях виберуся.

– А додому коли?