Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Слухай, у мене там вчорашня риба лишилася, може, прийдеш, поможеш посмажити? Чи юшку зваримо, – обтер руки в рушник, що висів на гвіздку, прибитому вже ним до надвірної стіни «триквартирника». Поруч було насвіжо приладнано старого чавунного вмивальника, що скидався на перевернутий дзвін із брязкальцем-бімбочкою всередині.

– Добре, – дивуючи саму себе, погодилася Лія. – Перевдягнуся й прийду, – додала.

Коли побачила хатню обстановку, у якій мешкав Віктор, мало не схопилася за голову. Його одяг, хоч і акуратно складений, висів на бильцях стільців у одній із кімнат. Там же не було ліжок, тільки долу лежало два матраци, застелених тканими ряднами. Біля вікна без занавісок стояв зсохлий потрісканий стіл, на якому так само впорядковано розміщувалися фотокамера та інше «технічне» начиння. Долівка – гола, пошкрябана й порепана, але підметена. «Дитяча» була замкнена, хоча згодом Лія зрозуміла, що тепер вона править за комірчину. На кухні теж омеблюванням і не пахло. Два чималих табурети – «стіл» і «шафка для продуктів», два пластмасових ослінці та одноконфорна електрична плитка, що стояла на долівці, на дерев’яній дошці. Стіни в Олещуківській квартирі були поклеєні старими й подертими шпалерами, ніхто за роки проживання так і не переклеював їх.

– Вони що, так і жили тут? – не приховала Лія зчудування від побаченого.

– Хто, тітка з дядьком? – перепитав Віктор, дістаючи з сумки-холодильника целофановий мішок із рибою. – Ну, чого? Може, мали якісь меблі, але перевезли, коли вибиралися…

Лія забула, чи було щось подібне в історії жильців «триквартирника», бо машини приїздили хіба до їхньої, дідової квартири.

– Тебе дивує така обстановка? – спитав дівчину.

– Ну, так. А тебе ні? – і собі поцікавилася.

– Анітрохи. Це вам, жінкам, треба зручності, домашній комфорт, чистота і порядок, усякі-різні меблі, якнайбільше посуду, люстр і паласів, – відповів. – А чоловіки, якби не жінки, жили би в чотирьох стінах і про ніякі полички й тумбочки не думали. Спати на твердій підлозі взагалі-то ще й корисно.

Віктор вразив Лію.

– Мій дід був інакшим, він постійно щось додому купляв і привозив…

– Совєтська закалка, коли люди купляли все, що з’являлося в магазинах, – відреагував Віктор. – Бо гроші мали, але не було що за них купити. Тепер навпаки. Думаю, так ще роблять ті чоловіки, які мали бідне й голодне дитинство. Або ненажерливі начальнички, яким хочеться всього якнайбільше, але все одно ніколи й нічим не наситяться. Бо це – залежність.

Лія змовчала. Їй таке про свого діда, який задовго перед пенсією справді став заступником директора школи, й на думку не спадало.

– Слухай, не треба цим перейматися, – підійшов до Лії, торкнувся обох передпліч. – Чоловікові у його домі потрібне зовсім інше, і ніяк не срібні ложки й кришталеві фужери.

– І що ж це таке, що може замінити чоловікові весь домашній комфорт? – відвела очі: він стояв зовсім поруч.

– Щаслива й задоволена дружина, – відповів, відпустивши Лію. – Шкода тільки, що жіноче щастя часто залежить від диванів, картин, пральних машин, посудомийок, духовок і мікрохвильовок.

– Вона ж не для себе старається, – Лія не змогла зрозуміти, до чого її співрозмовник веде.

– А для кого?

– Для дітей, наприклад.

– Добре, якщо для дітей. Хоча дітям теж найбільше від усього потрібна щаслива й задоволена мама.