Розділ 4

— Здається, я це чув…

— Не перебивай старших! Ага. Каже йому: «Ти чого це, панотець, набрався тако»?

— І що той?

— А той мовчить. Потім Никон каже: «Ти нині літургію невірно служив». Піп наш мовчить. «А ти євхаристію не з того місця почав!» Панотець — могила. «А ти святу чашу після причастя на місце не доніс!» Тут піп не втримався: «Послухай, синку. Я ж не баптист і не католик. Я православний. Можу і в пику дати!»

Тут Нестор засміявся, закрякав, мов качка. А згодом захрюкав, голосно та щиро. І раптом стих. Схопився за бік, де в нього щось стрільнуло. Від побаченого Федот мимоволі посміхнувся.

— Ой, чогось це смикнуло в бочині. Чи я не втратив свої детальки по дорозі? — пробуркотів Нестор.

— Ти, батьку, хоч переоблік подекуди роби, перевіряй чи на місці руки-ноги. Старість — не радість!

— Це ти вірно брешеш. Іноді підведуся зранку. Розплющу очі — овва, усе біле! Як той перший сніг. А по макітрі думка пробігла, мов сусідський кіт. Думаю: ну все, відмучився. Потрапив у Царство Небесне. І чекаю тоді, коли ж Петро-апостол покличе, визначати, куди мене підселять — у рай чи пак у пекло. А тоді придивляюсь — Матір Божа! — ганчірка з пічки злетіла, накрила голову. От, думаю, йолоп! Докотився до чого. У рай він захотів! Уставай та йди працюй у той колгосп, чорт його забирай! Так я ще трошки полежав із портянкою на пиці та з усмішкою кривою…

Федот знову посміхнувся. Скільки знав Нестора, завжди він був такий. Переслухати його було неможливо. Одна оповідка обривалася й починалася інша. Треба було витратити цілий день, аби вислухати всі його байки, спогади, а подекуди й відверті фантазії. Але, коли довелося комусь його вповні дослухати, той був здивований: початок Несторової повісті минулих літ гладко зв’язувався з кінцем. Він якимось невідомим відчуттям оповідача відчував, як розповісти про дивовижні речі, пригоди, події, а згодом зв’язати все це в щільний вузол й піднести слухачу. Але мало хто міг витримати стільки, скільки Нестор промовляв. Зазвичай селяни йшли на середині розповіді, а до нього приклеїлось прізвисько «Нестор-маніфестор» через бажання додавати своїм бувальщинам штилю високої урочистості.

Однак тепер, у підвалі, поспішати було нема куди, тому Федот припинив перебивати старого, що почав блукати темними кутами своєї свідомості, подекуди виносячи на світ Божий, як з печери, якесь чудернацьке слово або цікаву оповідку. Нехай не завжди дослухували, але в селі Нестора за це, загалом, любили. Ну, як любили — наскільки взагалі можуть сільські люди щиро ставитися до ближнього. Але всю цю щирість Нестор використовував на повну. Він був не такий, як усі інші…

Отже, новий ув’язнений почав розповідати, як же так сталося, що він опинився на підвалі. Упоравшись із нещасним панотцем Никоном, Нестор розказав, що вийшов на вулицю й підійшов до Федотової хвіртки. У цю мить тонковусі (чорт їх забирай, аби знов не піти по колу!) тягали мішки, складали їх на санки, а тоді знову йшли до комори. Підігнали ще віз. Нестор крутився поблизу й не знав, що Шевченка вже взяли.

— Забирайся, старий! Чого тут швендяєш? — буркнув один із носіїв.

Тої ж миті з двора вийшов похмурий товариш, біля якого чимчикував уважно слухаючий голова.

— Я тобі кажу, а ти чуй та мовчи! — говорив похмурий своєму співбесідникові.

— Так я стараюсь! Бачите, цілий день вештаюсь хатами, усе прибираю.

— Мало, я тобі кажу. Мало. У тебе скільки заможних? Вважай, двадцять п’ять дворів. Ось тобі і півтори тисячі пудів зерна здати.

— Та де стільки! Я не сплю, жінку свою місяць не мацав, усе ходжу по одноосібниках. Ховають вони…

— А ти для чого тут? Партія на тебе надію покладає. Чи ти думаєш, в інших менший план? А можливо, ти вважаєш, що партія план із дурного розуму взяла, вигадала?

— І близько ні! Ні! Я з усієї сили… От тільки б часу трошки більше….

— Нема в тебе часу. Термін до кінця тижня, або сам тебе під суд віддам. Не хочу тебе дарма лякати, але застрелю на місці, щоб ти знав!