Розділ «Частина друга Половецька князівна»

— Любий, коханий… якщо не захистиш мене… я вб’ю його сама.

— Кого, твою мать! Ти скажеш нарешті?

— Гайдука… — ще безнадійніше заридала Леді. — Він хотів мене зґвалтувати, розірвав усе…

— Коли? Під час прийому? Що ти верзеш?

— Ще коли Оля жива була, — схлипувала Леді, розстібаючи чоловікові формену сорочку. — Я не хотіла тобі казати, соромно було, така гидота… близький друг — і такий козел смердючий. Оля, бідна, як помирала, попереджала мене, бо цей скурвисин її теж зґвалтував… вона ще малоліткою була. Уявляєш?

Її руки спритно добралися до генеральських штанів — це наповнювало його п’яною радістю, від якої світ перевертається, бо все, що здавалося добрим і надійним, раптом стало ворожим і огидним; тільки тепла рука вірної дружини, що пестить його там, рятує його від ганьби і безчестя, від безодні, в яку зіштовхнув його Гайдук, якому служив вірою і правдою.

Леді переповзла на килим, де не виблискували уламки розбитого кришталю, за нею — Палій. Світла вони не вмикали, бо це була найкоротша ніч року, коли світло згасаючого дня і світло народжуваного ранку перетікають, майже не перериваючись, одне в одне, не даючи спати птахам і приносячи людям біль безсоння і прозрінь, нерідко брехливих. Штучне світло тут не потрібне.

— Його треба прибрати, вбити, розмазати по стіні, — вуркотіла Леді, все тісніше притискаючись до п’яного, вже сповненого сліпої ненависті Палія; почуття помсти вже займалося в ньому, наче вогнище на сіновалі, — безконтрольна і всеспалююча спрага помсти плебея до людини з іншого зоряного виміру. Палій не розумів, що всі люди нерівні не тому, що мають різну кількість зірок на погонах, а тому, що народилися під різними планетами.

— Державою повинен керувати ти, — шепотіла йому на вухо Леді, збуджуючи його вібрацією голосу і нечуваним, зухвалим змістом слів, які відкривалися йому, як істина, якої чекав, в яку давно таємно вірив.

— Я хочу тебе, — голосно і хрипко сказав він. — Дай… бо я вже не можу…

— Ні, не дам, поки ти не поклянешся знищити його… стати на його місце і поставити мене поряд. Я розтопчу його… я… — захлиналася вона в потоці своїх сексуальних фантазій, уявляючи себе поряд із Гайдуком — бо лише раз у житті, в день сороковин, навіть не завершивши до кінця того, про що мріяла останні три роки, вперше вона спізнала райське вознесіння на небо, яке у сексологів носить назву супероргазм raritas.

— Я клянусь, Ледочко, я все зроблю, я згоден, я його теж ненавиджу, він зневажає мене, він перемогу приписав собі, він тиран, і армія ненавидить його, ми скинемо його, тільки зараз прошу тебе, дай…

Вона милостиво відкрилася йому, поклавши свої прекрасні довгі ноги на його плечі, але цей бовдур, цей жлох, цей нікчемний п’яниця не зміг зробити того, чого чекала від чоловіків Леді. Він був гіршим за всіх колишніх її коханців — волейболістів, плавців, офіцерів штабу і спецназу, іноземних військових аташе, навіть гіршим за того наївного шмаркача, її молодого охоронця Джорджа Безпалого — і де він зник? І вона, імітуючи судоми щастя, зрозуміла, що ненавидить цього Палія над усе.

Вона встала (Палій захропів на килимі), гидливо переступивши через чоловіка. У вікнах уже засвічувався новий ранок. Гола Леді відчинила вікно. Їхній будинок на Печерську, біля круглої фортечної башти, був оточений високим парканом, зона якого освітлювалася прожекторами. Вартовий на вишці здивовано подивився на неї.

Хто знає — можливо, директор НАВБ Назарова, зустрічаючись із Гайдуком у січні 2084 року, мала на увазі саме цю минулорічну червневу розмову Леді з Палієм?

Таємниці спецслужб будуть розкриті тільки через п’ятдесят років — у 2134-му. Та й то не всі.

42

Перетнувши кордон Паданьї, Джованна відчула ейфоричну легкість вільного існування, наче повернулася її університетська молодість, насичена мистецтвом і коханням; щоб остаточно позбутися залежності від генерала Россі, вона досить легковажно викинула жетон AISI на шосе перед Паганіко, чим врятувала себе і Джорджа від принизливого затримання в дорозі агентами контррозвідки, які вже переслідували їх. Джордж Безпалий сидів тепер поряд із Джованною, дивуючись разючій зміні, що сталася з нею. Замість сумної, втомленої, оповитої серпанком ув’ядання прекрасної незнайомої сеньйори за кермом сиділа енергійна вродлива жінка з чарівною усмішкою і веселим поглядом золотаво-карих очей. Він згадав старовинний італійський фільм, в якому грала славнозвісна в той час Diva Софі Лорен: він знав, що її давно немає, але закохався в померлу жінку і, прокручуючи незчисленну кількість разів той фільм, вивчив напам’ять риси її божественного тонкого обличчя, обриси її тіла, що збуджували його юнацьку уяву.

Джованна, знаючи мстиву вдачу свого чоловіка, розуміла, що він переслідуватиме її та Джорджа з енергією криволапої такси, натасканої на лисиць. Тому після Сієни вона вирішила позбутися орендованого автомобіля. З’їхала з автостради Сієна-Флоренція, побачивши вказівник із назвою незнайомої їй місцевості Бадезе, проїхала з півкілометра, й вони зупинилися зачаровані, наче потрапили в середньовічну казку: на узвишші, оточеному виноградними плантаціями і апельсиновими гаями, мостилася перед ними в прозорому весняному небі фортеця, стіни якої кільцем оточували жменьку старовинних будинків, критих червоною черепицею. Придорожня реклама гостинно запрошувала подорожніх до «Rezidenza delle Badesse», обіцяючи зручні кімнати, бари, ресторани, джакузі й сауни — все, що потрібно для щастя закоханим. Вони перезирнулися, бо однакова гріховна думка промайнула в їхніх головах. Але Джованна заперечливо похитала головою: ще не тепер, не тут. Вони об’їхали готель-фортецю й, поблукавши по сільських манівцях, знайшли на відшибі ферму, господар якої, старий дід із великим червоним носом і обличчям, зарослим білим пухом, погодився продати їм древній «Форд» — проіржавілий гібрид легковика і вантажівки з бензиновим мотором 2040-х років, дуже непрактичним на теперішній час.

Фермер, зрадівши, що Джованна добре заплатила йому готівкою, поклав до кузова три великі каністри з бензином, заготованим про всяк випадок.