Розділ «Частина друга Половецька князівна»

На що сусідка радісно защебетала:

— Tacys ту zdziwieni sobá,

Źe coz nas bardziej zdziwić może?

Ani tecza w nocy. Ani motyl na śniegu.

A kiedy zasypiamy, we śnie widzimy rozstanie[10].

Гайдук не міг витримати більше і гукнув:

— Мамо!

Марія Юзефівна здивовано відірвалася від книжки і довго вдивлялася в сина. «Божа кульбаба» гнівно поглянула на порушника спокою і, жбурнувши книжку на тумбочку, велично вийшла з палати.

Гайдук відчув запах старості, змішаний з ароматом парфумів та лікувальним димом електронної цигарки.

Нарешті мати розцвіла, підвелася й зробила крок назустріч Гайдуку.

— Петре… це ти? — спитала по-українськи.

Лікар і Чміль вийшли у коридор.

— Це я, мамо. Твій син Ігор.

— Де ти був, Петре? Все на роботі, на роботі. Я так тебе чекала… А де Ігор? Ще в школі? А Катерина? Як вона після кашлюку? Одужала? Як добре, що ти не віддав її до лікарні… Якби ти знав, як тут погано… Ліки такі гіркі… Стривай, Петре, я хочу представити тебе моїй подрузі.

Мати тільки тепер зауважила, що сусідки немає.

— А де ж вона? Знаєш, Петре, я нею дуже пишаюсь, — притишила голос Марія Юзефівна, таємничо дивлячись повз Гайдука. — Знаєш, хто вона?

— Хто, мамо?

— Це сама Віслава Шимборська. Нобелівська лауреатка.

— Мамо, Віслава Шимборська давно…

— Петре, ти ніколи нічого не розумів у поезії, — розчаровано ворухнулася мати, знову сідаючи на ліжко.