Розділ «Епілог»

На території Спасо-дніпровського братства, в зоні особливо зхоронюваного таємного військового полігону, там, де колись містилися казарми братчиків, був зведений невеличкий будинок із просмолених паль, схожий на карпатську лісничівку. В будинку, пропахлому запахом свіжої деревини, оселилося двоє: мовчазний посивілий, чорнявий колись чоловік, що накульгував на ліву ногу, й хлопчик років чотирьох-п’яти, світлий, із дивним поглядом широко поставлених очей. Щодня ця парочка, супроводжувана трьома охоронцями, ходила в далекі прогулянки піщаними дніпровськими плесами, порожніми в цей час, або піднімалася на пагорби, зарослі густим чагарником.

Одного осіннього дня, коли щедро сипалося з дубів жолуддя, швидко втрачаючи свою зелену барву й перетворюючись на ламкі коричневі боби, коли падало на землю червоне й майже прозоре кленове листя, від якого йшов депресивно-гіркий запах пізнього жовтня, ця парочка йшла вздовж озера, на березі якого росли старезні дуби й високі сосни. Хлопчик зупинився, зачудовано спостерігаючи, як по сірій, того самого кольору, що і небо, поверхні води пливуть дикі качечки, залишаючи по собі слід, ніби хтось срібним пером легко чиркнув по озеру. Надивившись на це диво, мандрівники рушили далі й невдовзі, піднявшись угору, побачили, що перед ними відкривається територія якогось закинутого гігантського будівництва — наче на землі зводили марсіанську базу. Паркани, що огороджували цю величезну територію, були успішно розкурочені місцевим людом — залишились від них лише пунктирні натяки — бетонні стовпчики, вкопані в землю, де-не-де — згнилі дошки, запахи яких гармонійно доповнювали природну осінню картину ув’ядання.

Вони стояли на вершині гори, з якої погляд осягав панораму законсервованого будівництва: могутні спіралевидні бетонні опори здіймалися в небо; з них звисали сталеві троси, наче ванти з корабельних щогол; бетонний півострів заходив далеко в Дніпрові води, темним своїм контуром майже зливаючись із річковою водою. Кинуті поіржавілі крани здаля виглядали, наче скелети гігантських жирафів; звідси, з гори, можна було побачити накреслені архітектором транспортні артерії та недобудовані споруди дивної мушлеподібної форми — немовби великі равлики, що виповзли під дощ із гірських печер.

— Що це, тату? — спитав хлопчик. — Космодром?

— Ні. Тут мав бути Київ-2. Це — «Небесний Єрусалим». Нова столиця.

— А що сталося?

— Це той випадок, коли каналізація перемогла мрію, — незрозуміло пояснив батько. — Колись розповім тобі.

Чоловік цей був у довгій чорній селянській свитці, схожій на монашу рясу, на спині — солдатський наплічник із хлібом, молоком і водою, в лівій кишені свитки — стара «Беретта М9 А11», в руці — потемнілий від часу карпатський топірець. На хлопчику — сіро-зелена куртка з каптуром — на випадок холодного дощу, наплічник із ліхтариком та окулярами нічного бачення, на голові — бейсбольний темно-синій кашкетик із написом SPACECOM.

Хлопець довго дивився на кладовище чиєїсь мрії, що простяглося перед ним.

— Тату, ми скоро звідси поїдемо? — спитав, узявши батька за руку, наче змерз.

— Нема куди їхати, Святику, — батько відчув тепло маленької долоньки, і ніжність та тривога торкнулися його серця. — Ні Франція, ні Коста-Рика не для нас. Хіба тут погано? Віра Іванівна з тобою, Василь — з тобою. Комп’ютерні ігри — з тобою. Уроки. Нарисна геометрія. Історія архітектури. Ти хочеш стати архітектором? Може, добудуєш колись «Небесний Єрусалим»? Влітку будемо плавати на човні, рибалити. В нас немає іншої землі, ніж ця.

— Ти пам’ятаєш ту дівчину, що приходила до нас?

— Яка дівчина?

— Ну, та мавпа чорнява. Леся. З мамою, яка тобі так сподобалась.

— Пам’ятаю, — розгублено сказав батько, не розуміючи — звідки син знає, про що він весь час думає.

— Може, запросиш їх? — Святик пригадав, як весело було, коли вони гралися у вампірів і трощили іграшки на його столі. І мавпа та не така вже й погана.

— Не знаю, — випустив батько руку малюка. — Не знаю — чи захочуть вони приїхати в таку глушину. Але спробую. Ходімо додому.

Неподалік на закинутій бетонці їх очікував джип з охороною, який слідував за ними під час довгих мандрів.

Вночі батькові наснився сон: у горах, серед сліпучих вершин і стрімких схилів, на маленькій галявині він сидів за столом, наче студент, завалений конспектами, й до нього підійшов хтось, схожий на Вчителя, тільки без окулярів, і подав йому важку книгу в шкіряній палітурці, товсту, наче словник китайської мови. Білі вузькі смужки паперу, покладені поміж сторінками — багатьма сторінками — наче вії альбіноса стирчали з книги.