Розділ «Частина друга Половецька князівна»

Леді розповіла чоловікові, що сталося між нею і Гайдуком на сороковини від Олиної смерті. Але не тоді, коли це сталося, й не так, як було насправді. Бо перед тим, як розповісти, вона зробила останню відчайдушну спробу помиритися з Гайдуком.

22 червня 2083 року, під час урочистого прийому з нагоди четвертої річниці перемоги над Північним Союзом, розпалившись від вина і танців (прийом відбувався в реконструйованому Будинку офіцерів на розі вулиці Грушевського і Кріпосного провулка, у великій залі, яка легко перетворювалася з глядачевої на танцювальну), вона підійшла до Гайдука і, схилившись перед ним у напівпоклоні, запросила до танцю. Армійський джаз-оркестр імені Гаррі Фрідмана якраз почав тихо награвати композицію Глена Міллера «Moonlight Serenade». Гайдук дуже любив цю мелодію і ледве не піддався спокусі покласти праву руку на талію Леді. Ще ніколи не була дружина міністра оборони більш вродливою і повною зваби: довге, яскраво-червоне, глибоко декольтоване плаття підкреслювало силу і стрункість її тіла, білизну довгої шиї, чорноту волосся, зібраного в хвіст, стягнутий темно-червоним бантом. Гайдук відчув тропічний, запаморочливий аромат парфумів, що линув від Леді — хоча, можливо, це не були ніякі парфуми, а нічний сигнал її хотіння, крик пристрасті, нестримне бажання половецької князівни віддатися негайно Володарю, як рівному їй, єдиному, хто вартий не просто сексу, а її кохання.

На щастя для Гайдука, він стояв у затінку біля колони — неподалік чекав на нього лише Чміль, і ніхто в залі, охопленій музикою і веселощами, не бачив цієї сцени. Зібравши всі сили, Гайдук ввічливо посміхнувся (вона подумала — привітно) й сказав, що не може, на жаль, потанцювати з такою гарною жінкою, бо дуже болить нога. Сприйнявши це, як заохочення до примирення, Леді впритул наблизилась до Гайдука (її чоловік стояв в іншому кінці зали в оточенні кількох офіцерів з управління Стригуна й не бачив Леді). Гайдук злякався, що ця божевільна зробить з ним те, чого не змогла досягти у лютому 2083 року, але вона добре запам’ятала урок сороковин.

— Ігорю Петровичу, вибачте мені… за те… я не знаю, що на мене найшло… — шепотіла вона так пристрасно, що йому знову схотілося відчути те — гарячий дотик її волосся, як тієї ночі.

Він притулився спиною до колони. Із зали линули звуки безсмертного блюзу, що оспівував нічне кохання двох людей, яке занесло їх на Місяць, — недосяжне, небесне, непорочне і сентиментальне.

— Простіть мені мій гріх великий. Я молилася весь час… просила Олю простити мене.

— Прощаю, — сказав він сухо, хоча насправді був майже розчулений. — А чи простить Оля — не знаю.

Вона зраділа й поклала йому руку на плече, наче вже танцювала з ним блюз своєї мрії. Чорний погляд її половецьких очей пожадливо ковзнув по ньому — і це витверезило його. Він ввічливо, але твердо взяв її руку і відвів назад.

— Вибачте, Леді, але це погана ідея. Тут не час і не місце з’ясовувати стосунки, яких не було. І не буде ніколи. Я не граюсь у кохання з дружинами моїх друзів. І з подругами моєї дружини. Ідіть, вас чекає чоловік. Прощайте, — Гайдук вийшов із гріховного затінку і, мружачись від яскравого світла, покликав Чміля — щоб їхати додому.

Леді залишилась стояти біля колони, поклавши обидві руки на округлу мармурову поверхню, наче збиралася танцювати з цим нерухомим будівельно-архітектурним елементом Будинку офіцерів, що коштував два мільйони укрів; щоправда, начальник будівельного управління МО Деніро Альпачинович Проді, оформивши матеріал колон, як італійський мармур, сподобився замінити його донбаським, зекономивши для своєї кишені на кожній колоні один мільйон укрів; а всього по периметру розкішної зали стояло шістнадцять білосніжних колон.

Оркестр заграв прощальній солодко-оргастичний повільний вальс «Fascination» («Зачарування»), і Леді, випурхнувши з-за колони, усміхнена і прекрасна, перетнула червоним метеликом залу і, поклавши ніжно руки на потужну шию генерала армії Палія, пішла з ним танцювати, приспівуючи «It was fascination, I know», пристрасно притискаючись до славетного парадного поясу, увінчаного золотою бляхою з мечами, роблячи раптові паузи, піднімаючи вгору струнку ногу й знову починаючи томливий рух. Генерали і офіцери з дружинами розступились і утворили коло, в якому, хитаючись на одному місці, танцювала друга державна пара України-Руси.

«Ось хто повинен керувати державою», — подумав полковник Стригун. І не тільки він.

…Повернувшись із балу, Леді розридалася, жбурнула червону сумочку в фотографію на комоді, на якій сміялися щасливо Оля, Гайдук, Палій та Леді — одразу після перемоги 2079 року. Потім здерла з себе червону бальну сукню — шедевр найкращого київського кутюр’є Сильвестра Сталоновича Проді, порвавши в кількох місцях тонкий шовк — і постала перед чоловіком, який устиг уже в кабінеті додати фужер холодної горілки до багатої алкогольної палітри державного прийому.

Леді стояла перед ним у чорному ліфчику й чорних стрінгах із розпатланим волоссям, спущеними до колін порваними чорними панчохами, розмахуючи самурайською шаблею — подарунком японського міністра оборони, і час від часу крушила гострим лезом кришталеві бокали, що стояли на стійці бару.

— Що ти робиш? — гукнув вражено Палій.

— Я вб’ю його! — істерично кричала Леді, й скляні скалки, виблискуючи фіолетовими гранями, падали на підлогу.

— Кого? Хто він? Ти з глузду з'їхала?

— Це ти з'їхав, нікчемна ганчірка. Служи йому, плазуй перед ям! Він тобі віддячить. Уже віддячив!

Нова порція скла посипалась льодяним дощем після шаленого удару шаблі.

Нарешті Палій перехопив руку дружини з шаблею, а лівою долонею вліпив їй ляпаса в половецьке обличчя, від чого Леді враз зм’якла й гірко заревіла, впавши чоловікові на груди.