Розділ «Частина друга Половецька князівна»

Він сів на стілець, на якому щойно мостилася померла поетка — або її тінь.

— Як почуваєшся, мамо? Я заберу тебе звідси.

Мати здивовано знизала плечима:

— Забереш? Мене неможливо звідси забрати. Хіба забирають з неба?

— Але, мамо, твій дім у Києві.

Лагідна усмішка примирення освітила її обличчя.

— Петре, я з ним, — вона подивилась на стіну, на якій висіло дерев’яне розп’яття Христа. — Звідси не повертаються… Я рада, Петре, що ти прийшов. Бо завжди хотіла тебе спитати щось дуже важливе… Стривай, зараз згадаю.

Вона заплющила очі й довго сиділа так, ледве похитуючись на ліжку, наче молилася. Потім глянула на нього уважно, наче впізнала. І спитала:

— Війна вже скінчилася?

Від цього погляду Гайдукові стало невимовно соромно, і він заплакав, закривши обличчя руками, схлипуючи, як дитина, знаючи, що ніколи не відмолить своїх гріхів перед матір’ю, батьком, Олею, перед самим собою, перед тими, хто загинув з його вини і ще загине.

Мати тихо підійшла до нього і поклала легку долоню на його голову.

— Не треба, Петре. В нас діти. Нам треба їх рятувати. Ігоря і Катерину. Я буду молитися за них і за тебе. А тепер іди. Я дуже втомилася. А мені ще треба вчити напам’ять вірш Шимборської «Щасливе кохання». Адже в нас було щасливе кохання, чи не так, Петре?

Залишивши квіти і подарунки, привезені з Києва, давши лікарю Войчишину (це був племінник Романа Войчишина) велику суму злотих на ліки, продукти й опіку матері (помічник Самсоновича майор Поремба запевнив Гайдука, що військова адміністрація Шльонська оточить пані Марію Гороль-Гайдук найпильнішою увагою), Гайдук тієї ночі виїхав назад до аеропорту Катовіце-Пижовіце. Цілуючи матір, знав, що бачить її востаннє. Згадав, але запізно, що так і не сказав мамі, що зустрічався з Христом.

38

Чаша терпіння Джованни Россі переповнилась. До неї додому прийшов сержант Бадольо — дебелий парубок із лицем, всуціль зарослим чорною шерстю, наче в сицилійського мафіозі з американських фільмів; він поскаржився, що генерал Россі, сержантів начальник, спокусив наречену Бадольо, котра працює секретаркою в дивізіоні, яким керує Франко Россі. Сержант розгублено просив сеньйору Россі щось вдіяти, щоб припинити це лиходійство, інакше Бадольо не ручиться за себе й станеться велике нещастя. Він хоч і сержант, але прізвище в нього маршальське.

Джованна знала, що нещастя вже сталося: вона втратила чоловіка. Але, як могла, заспокоїла сержанта, котрий, сидячи на краєчку стільця, пив каву обережними ковтками, поправляючи час від часу руків’я пістолета, що стирчало під лівою пахвою, й щоразу вибачаючись за вторгнення до генералової домівки.

Стратегічний план помсти швидко визрів у її голові. Вона спитала, чи має сержант доступ до в’язнів, які сидять у камерах AISI — на що Бадольо сказав, що це — частина його роботи: доставляти підслідних на допити чи інші слідчі дії. Тоді Джованна запропонувала сержантові скоїти певний службовий злочин: вивести з камери українця Джорджа Безпалого, всадовити в службовий автомобіль AISI, перевезти його до паркінгу в аеропорту Ф’юмічіно й передати в’язня їй. Вона запевнила сержанта, що, власне, й злочину ніякого немає: чоловік сказав їй, що найближчими днями військовий суд Лаціо звільнить Безпалого, як невинну людину — і тому його викрадення ніяким чином не позначиться на кар’єрі сержанта, але дуже зашкодить цьому козлу Россі, який зваблює, користуючись службовим становищем, дівчат своїх підлеглих.

Розчулившись, сержант витягнув лептоп й показав Джованні серію кольорових зображень своєї нареченої. У Джованни серце зайшлося від смертельної образи і гніву: в житті не бачила такої потвори — негарна, з великим носом і низьким чолом, ця незнайома Дульцінея була втіленням найгірших рис жінок італійського простолюду; один її вигляд принизив Джованну так, що будь-яка кара, що спостигла б Франко Россі, здавалася їй м’якою.

Бадольо погодився з планом сеньйори Россі — йому вже доводилося возити Безпалого до Риму на якесь упізнання. Вони домовились про точний час, місце зустрічі й обмін по телефону зашифрованими фразами. Джованна пообіцяла, що поверне сержанту його небесну красуню, й він пішов задоволений.

Спека, яка повернулася до Риму та його околиць, перетворила засніжені вулиці й площі на ріки, струмки й водоспади; Тібр вийшов із берегів, щедро вихлюпуючи свої води в історичний центр міста. Телевізійні коментатори пропонували перейменувати Рим на Венецію, а саперні частини були кинуті на порятунок затоплених районів.