Розділ «Частина друга Половецька князівна»

— Я справді люблю тебе, — розмазуючи чорні сліди сліз по обличчю, казала вона. — Колись ти зрозумієш це. Я тобі потрібна. Я ненавиджу Палія. Він тупий жлох.

Так він уперше почув це слово. Жлох. Жлобо-хам.

Вона спробувала наблизитись до Гайдука, але він, наче обороняючись, підняв топірець.

— Йди негайно.

Коли Леда пішла — у спеціальній кімнаті для відвідувачів її чекала охорона Палія, — Гайдук сів за стіл, присунув ближче портрет Олі — тепер у неї був винуватий погляд, наче це вона стала причиною такого тривіального побутового скандалу, який був би немислимий в її домі, якби вона так рано його не залишила. Гайдук дістав з бару металеву скриньку, відкрив дверцята й, схопивши за горло, витягнув квадратну пляшку з білим написом на чорній етикетці «Jack Daniel’s». Налив майже догори масивну склянку й залпом випив гірку темно-коричневу рідину, не відчувши ні її смаку, ні міцності.

До їдальні зазирнула Віра Іванівна:

— Святик спить. Вам щось потрібно, Ігорю Петровичу?

— Ні, — важко хитнув він головою.

— На добраніч. Відпочиньте, Ігорю Петровичу. Так не можна. Ви ж тільки подивіться — на кого ви схожі.

«Я схожий на останнього скурвисина», — подумав він. Вклавши пляшку назад до футляру, він із силою зачинив дверцята. Як віко труни.

«Невже її душа все це бачила?» — подумав, ненавидячи себе.

34

Згодом, через рік, Гайдук збагнув, що саме відтоді, з того проклятого дня сороковин 24 лютого 2083 року, з відходом Олиної душі почала згасати його зоря, коли втратив він віру в себе, а значить, і в усе, що робив. Це було схоже на процес його перетворення з отця Фавна на генерала Гайдука, що переможно просувався до мети — повної влади над Україною. Тільки процес цей тепер набув зворотного напрямку — від неприступного тирана, який брав на себе всі гріхи і злочини військового режиму — до нещасної, сповненої сумнівів людини.

Процес цей відбувався довго і непомітно для Гайдука, бо роль Координатора, Правителя, до якої швидко звик і яка подобалася йому, вимагала повної віддачі всіх сил — до знемоги, коли не було часу на самокопання, гризоти совісті, на зневіру й покаяння, на тверезу, безжальну оцінку самого себе і тих людей, які стояли поряд. Довший час йому здавалося, що його владі ніщо не загрожує, що вона існуватиме за інерцією вічно. Механізм влади працював злагоджено: Гайдук був оточений охороною, секретарями, помічниками, радниками, різними патронажними службами, відданими йому журналістами, які оспівували кожен крок Координатора, ненав’язливо підкреслювали його зваженість, скромність, мудрість при прийнятті рішень, його рішучість у подоланні сепаратизму, непримиренність у боротьбі зі спробами розпалювання в країні етнічних чи політичних конфліктів. Його називали «людиною єднання». На засіданнях КОПОР-РАМ ветерани «Революції жоржин», його політичні спільники, без зайвих суперечок погоджувались із його пропозиціями (він заздалегідь обговорював їх із ключовими постатями військового керівництва), і вся ця дисциплінована мікродержава у великій, наповненій, немов бочка з порохом, проблемами і конфліктами державі створювала ілюзію герметичного, тихого, спокійного світу, куди майже не долинають зойки страждань і крики, сповнені ненависті.

Згодом він зрозумів, що цей комфортний мікросвіт нагадує спеціальну кімнату-камеру для таємних розмов, які неможливо підслухати, ізольовану від зовнішніх звуків.

Але час від часу і в цей жорстко контрольований світ влади проривались і тихі стогони, і голосні слова проклять та погроз.

Гайдук часто роз’їжджав по країні, відвідуючи не тільки місця стихійних лих і техногенних катастроф, але і наукові заклади, лікарні, університети, житлові новобудови, промислові, сільськогосподарські й воєнно-оборонні об’єкти — і хоча всі його візити ретельно готувалися не тільки столичним управлінням охорони і всіма спецслужбами, включно з МГБ — Медико-генетичним бюро, — але і генерал-губернаторами, військовими комісарами й різними адміністраторами на місцях, він подеколи міг почути гнівні вигуки на свою адресу й побачити раптово підняті й одразу ж зірвані охоронцями плакати «Геть тирана!», «Гайдук, припини вбивати людей!», «Генерали, геть з України!», «Україна без війська!».

На ці вихватки, які хоч і боляче зачіпали його самолюбство своєю несправедливістю — адже його режим приніс людям набагато більше доброго, ніж лихого, — намагався не реагувати і не карати тих начальників, що проморгали таке неподобство. Карали їх інші.

Але з пам’яті не йшов випадок, що трапився з ним на Яворівському полігоні восени 2083 року, коли був присутній на бойових випробуваннях харківських машин «ящірка» Lizard CAV LW-XI (Combat Armored Vehicle). Радості його не було межі, бо ця жовто-зелено-коричнева бойова машина («ящірку» не можна було назвати ні танком, ні бронетранспортером — це був новий клас зброї) заввишки один метр, вагою три тонни, керована як «дрон» автоматично, видовжена до 5–7 метрів, гнучка (складалася з кількох рухомих фрагментів) і стрімка, немовби справжня ящірка, котилася на кулеподібних колесах, долаючи будь-які перешкоди, і несла на собі ракети і 155 мм гладкоствольну гармату, яка вистрілювала гіпершвидкісні кінетичні й кумулятивні реактивні снаряди, здатні пробивати найміцнішу броню й армований бетон; для зменшення ваги й небезпеки пожежі конструктори застосували надлегкі й надміцні наноматеріали, а двигун працював на висококалорійному твердому паливі.

Гайдук, директор заводу ім. Малишева Новицький, генеральний конструктор Зігель, Малахов і група генералів із башти КП спостерігали за діями двох «Ящірок» проти десяти найновіших танків «Оберіг» та кількох батарей протитанкових самонавідних ракет земля-земля проекту «Стріла-277». Поле, на якому йшов бій, було перекопане ровами, траншеями, воронками, вкрите де-не-де рідколіссям та чагарником: незважаючи на потужний бінокль, Гайдук не міг зрозуміти, що відбувається на полі бою — помітив тільки якісь невиразні стрімкі тіні й побачив, як безпомічно вибухають один за одним радіокеровані танки, як злітають у повітря їх башти, схожі на зчорнілі чавунні млини від штанг.